Из переписки И. Ефремова с О. Бердником:

Москва, 23 апреля 1968 г.

Дорогой Олесь Павлович!

Большое Вам спасибо за продолжающиеся благодеяния. Точно к дню рождения прибыл земляничный чай, а немного раньше — "Лезвие". Хотя оно и в несколько потертом виде, но дало возможность высвободить один из двух забронированных насмерть (для расклейки при переиздании) экземпляров. Сколько Вы за него заплатили, чтобы я смог переслать Вам этот долг, хотя бы просто в конверте?

Относительно "Утра Магов" выяснил следующее: из него с французского оригинала была переведена только глава о идеологии гитлеризма. Текст этого перевода (необработанного) у меня был, но я дал его одному "сапиэнсу", а того уволокли в больницу с приступом язвы желудка. Поэтому, хотя и смогу добыть Вам этот текст, но не столь скоро — недели через две.

Я подумал над этой книгой и думается мне, что полностью, без значительных купюр ее (особенно сейчас) издать не удастся. Поэтому, может быть, следует этот перевод осуществить непосредственно в Киеве, под наблюдением редактора-издателя? Конечно, надо будет для перевода достать не английский перевод, а французский оригинал, но это возможно (не перепирать же с единожды уже переведенного текста!)....

.......

С искренним уважением, Иван Ефремов.

*

Москва, 9 августа 1968.

Дорогой Олесь Павлович!

Спасибо за журналы — их уже прислали, так, что Ваше слово оказалось магическим. Было бы хорошо, если бы оно столь же магически подействовало на возвращение "Утра Магов", не где то вообще в сентябре, а именно в начале сентября — это крайний срок, когда мне нужно иметь его в руках. Памятуйте, что это — библографическая редкость, поэтому, если там, что либо еще не успеют доделать, пусть переснимут эту часть на фотокопию — чего проще, а книгу вернут...

.....

Иван Ефремов /подпись/

*

Дорогой Иван Антонович!

Без Вашего разрешения никто, конечно, не будет печатать роман в журнале. Но наша редколлегия была бы благодарна Вам, если бы такое разрешение последовало. Независимо от того, кто и где будет печатать отрывки, наш журнал выплатит гонорар по самой высокой республиканской таксе — 300. Мы можем дать подач десять. То есть, 10 авт. листов. Можно сделать вариант с мостиками. Короче говоря, ничьи интересы не будут затронуты, "Техника-молодежи" не будет на Вас в претензии.

Кроме того, я познакомлю /об этом уже говорилось/ с Вашим романом главную редакцию "Роман-газеты". Именно, можно издать книгу на русском. Если что-то в Москве будет стопориться, мы обгоним. А Вам то все равно — тираж 115.000, три тиража, триста процентов — это лучше, чем в Москве. В Москве смотрят сквозь очки цензурные, а здесь Ваше имя — разрыв-трава. Издательства и читатели очень Вас любят.

Короче говоря, присылайте. Сделаем все, что допустит Высшая Карма. Все, что во Благо — Благом покрыто. Вы — Боец Света — поэтому...

"Утро" пришлю вовремя. До 3-5 сентября. Когда будет перепечатаем перевод — пошлю и Вам экземпляр /если, конечно, нужно/. Очень интересная книга.

Всех высших благ и Света! Ваш [Олесь Бердник — подпись]

12 августа 1968 года.

*

Москва, 13 сентября 1968.

Дорогой Олесь Павлович!

"Утро Магов" получил в полной сохранности и во благовремении.

Большое спасибо...

....

Иван Ефремов /подпись/

***

Зловещие мифы о мистическом нацизме сочинил французский писатель, бывший узник концлагеря Жак Бержье, он же Яков Бергер, родившийся в Одессе в семье бакалейщика-еврея

Осенью 1966 года популярный советский журнал «Наука и религия» начал печатать очень странную, очень необычную статью под заголовком «Какому богу поклонялся Гитлер». В редакционном предисловии говорилось: «Все знают о нацизме. Между тем почти все пишущие о нацизме обходят его религиозное кредо. Лишь немногие авторы затрагивают этот вопрос, да и то мельком. Прогрессивные французские публицисты Луи Повель и Жак Бержье были первыми, кто попытался глубже вскрыть мистическое двойное дно нацистской доктрины. В 1960 году в Париже они выпустили об этом книгу «Утро магов»… Авторы без ложной скромности рассказывают, что «перерыли тысячи книг, газет, журналов, изучали показания». И создалась у них «рабочая гипотеза», ещё недостойная стать теорией. «Нашей подлинной целью было изучить серию событий, которые обычная логика называет «фантастическими» и не желает с ними считаться. Мы же предположили: за необычным, за «фантастическим» скрывается реальность». Почему и как нацизм победил в странах, считавшихся самыми цивилизованными в мире? «Да, нацисты были злы. И безумны. Но отнюдь не в том смысле и совсем не в той степени, какие разумеются «добрыми людьми»…

Редакция журнала немного слукавила: в книге «Утро магов» только одна глава посвящена исследованию связей нацистов с разного рода мистическими обществами и учениями. Называется эта глава «Несколько лет в абсолютно ином», и она не самая большая по объёму в книге из более чем 600 страниц. Эта глава открывается парадоксальным утверждением, что современными научными методами невозможно понять истинный смысл нацизма и Третьего рейха. По мнению Повеля и Бержье, и нацизм, и личность Адольфа Гитлера необходимо рассматривать не иначе как продолжение деятельности тайных обществ Европы. Как и адепты этих тайных обществ, нацисты искали контакты с таинственными «властелинами мира», которые из глубокой древности унаследовали сакральные знания о тайной сущности цивилизации. Овладев этими тайными знаниями, избранные люди смогут мутировать в сверхчеловеков и построить общество, которое будет жить в гармонии с силами космоса.

Публикация отрывков из книги Повеля и Бержье закончилась в 1966 году грандиозным скандалом в идеологическом отделе ЦК КПСС. Что совсем неудивительно для страны, потерявшей более 20 миллионов жизней в войне с нацизмом. Главного редактора журнала «Наука и религия» писателя Владимира Мезенцева уволили. От более сурового наказания его спасли только фронтовые ордена и медали. Номера журнала «Наука и религия» с отрывками из «Утра магов» стали библиографической редкостью, их давали читать только близким друзьям. В самиздате «Утро магов» перепечатывали на пишущей машинке. Книга стала культовой среди хиппи, мистиков, националистов и других искателей «тайных сакральных истин».

Кроме рассказов о поисках Гитлером таинственной Шамбалы, в ней было ещё много интересного. Современные западные историки и культурологи уже давно пришли к выводу, что странные идеи из этой книги очень серьёзно повлияли на массовую культуру второй половины ХХ века.

ПОЯВЛЕНИЕ МАГОВ

Книга с необычным и интригующим названием «Утро магов» вышла во Франции в 1960-м, в крупнейшем книжном издательстве «Галлимар». У работы был не менее интригующий подзаголовок – «Введение в фантастический реализм». Один из её авторов, писатель и журналист Луи Повель, опубликовал в 1954 году довольно критическую книгу

«Мсье Гурджиев» – про таинственного и загадочного русского мистика и «духовного учителя» Георгия Гурджиева. Второй автор, тоже писатель и журналист Жак Бержье, в 1953-м выпустил книгу «Секретные агенты против секретного оружия» – о своих приключениях во время Второй мировой. Он называл себя физиком и практикующим алхимиком, был знатоком мировой фантастической литературы и страстным поклонником американского автора рассказов в жанре готических ужасов Говарда Лавкрафта. Как считают современные исследователи, именно мрачные мифы о Ктулху из фантазий Лавкрафта очень сильно повлияли на странные концепции «Утра магов». По словам Луи Повеля, «чёрный жрец сюрреализма» Андре Бретон «был инструментом», который их свёл.

Повель и Бержье вскоре обнаружили, что у них много общих интересов. Во-первых, оба увлекались теориями сюрреалистов. Дружили с главными сюрреалистами, сотрудничали в их журналах. Кроме всего прочего, оба считали, что современная наука искусственно ограничила себя рамками позитивизма и материализма, совершенно напрасно отказавшись от интуитивных, мистических путей познания

До этой важной встречи Луи Повель уже потратил несколько лет на изучение «альтернативных» школ мысли. По его словам, он штудировал учения йога Свами Вивикананду, востоковеда Рене Генона, странную систему саморазвития личности Георгия Гурджиева, теорию и практику сюрреалистического метода познания действительности Андре Бретона «Реальность сна».

По словам Жака Бержье, он тоже прошёл необычный путь. До войны работал под началом известного французского физика и химика Анри Хельброннера, который много занимался технологией новых материалов, сжижением газов, коллоидами и радиоактивностью. Хельброннер погиб в Бухенвальде, Бержье был заключённым нацистского лагеря Маутхаузен, после освобождения работал с разведками англо-американского альянса. Он любил рассказывать, как в сейфе «директора крупного немецкого треста» обнаружил «бутылку с очень тяжёлым порошком. На этикетке надпись: «Уран для атомного применения». Таким образом стало понятно, что нацисты работали над созданием ядерного оружия, утверждал Бержье.

Но самым странным пунктом в послужном списке Бержье была его встреча в 1937 году с таинственным человеком по имени Фулканелли, автором книги «Тайна соборов», в которой рассказывается о тайных алхимических символах и посланиях, зашифрованных в скульптурах и инкрустациях готических церквей Парижа. Среди французских мистиков Фулканелли считался одним из самых искусных алхимиков ХХ века. Бержье утверждал, что Фулканелли приходил в лабораторию Хельброннера предупредить о том, что использование ядерной энергии в качестве оружия может привести к непоправимым последствиям для человечества.

Повель и Бержье решили, что должны написать книгу, раскрывающую их идеи. По их словам, пять лет они собирали материал, «прочёсывали библиотеки и читальные залы периодики, полки антикварных книжных магазинов, рылись в газетах и научных журналах». Они собирались рассказать в своей книге, что забытые отрасли знаний – в особенности алхимия – имеют параллели с развитием современной физики. И параллели эти показывают, что наука будущего может быть больше похожей на магию. Поэтому они задумывались над древними текстами, забытыми практиками, странными сообщениями о феноменах, которые официальные органы игнорировали, а также жадно поглощали информацию из последних научных журналов.

Владельцы издательства «Галлимар» не ожидали от книги большого коммерческого успеха. Хотя книга Повеля о Гурджиеве продавалась довольно хорошо. Но практика книгоиздания тех лет показывала, что не так много находится читателей для работ по магии, мистицизму и оккультизму. Когда в конце концов книга появилась на парижских прилавках, её эффект был довольно неожиданным. Париж 1960-х был столицей нигилизма и экзистенциализма, в которой «бог умер», Парижем Жана-Поля Сартра и Альбера Камю, Парижем пессимизма, чёрных водолазок «битников» и абсурдизма «В ожидании Годо» Самуэля Беккета. А ещё – Парижем крупнейшей в Европе французской Компартии, Парижем профсоюзов, забастовок, отчаянных политических дебатов социалистов и голлистов, сторонников «твёрдой руки», Парижем демонстраций против войны в Алжире. В такой атмосфере в самую последнюю очередь можно было бы ожидать успеха книги о магии. Но в течение всего пары недель после публикации «Утра магов» на обоих берегах Сены заговорили об алхимии, пришельцах, утерянных цивилизациях, эзотерике, странных американских писателях Чарльзе Форте и Говарде Лавкрафте, секретных обществах, высших состояниях сознания и Герметическом ордене Золотой Зари.

Основатель мистического общества Туле Карл Хаусхофер и будущий нацистский преступник Рудольф Гесс, 1920

ТАРЕЛКА НА СЕНЕ

Книга Луи Повеля и Жака Бержье, а через некоторое время и их журнал «Планета» «имели эффект летающей тарелки, приземлившейся в кафе на Елисейских полях», пишет исследователь современной мистики Гэри Лэчмен в книге «Отключите ваше сознание». «Новое и волнующее представление связывало науку с эзотерикой и представляло живой, захватывающий и – превыше всего – наполненный смыслами космос. По мнению авторов этой странной книги, человеческие жизни способны выйти за границы их тесного «исторического момента» и проникнуть далеко в пространство. Они способны нырнуть глубоко в сознание, установить связь с жителями Атлантиды или настроиться на эманации, приходящие от альфы Центавра и ещё более дальних пространств. Наука, ужасный враг бородатых битников и курящих трубки экзистенциалистов, не была плохой. Связывая алхимию и квантовую физику, Гурджиева и нейрофизиологию, «Утро магов» представляло науку в бурлящем, упоительном альянсе с оккультизмом».

Буквально за месяц книга стала бестселлером. Толстенный том выдержал много изданий. Затем книжку перевели на английский, её успех повторился. В 1971 году на обложке очередного американского издания сообщалось, что продан 1 миллион экземпляров. Было в США даже издание, приспособленное для изучения французского языка. На волне невероятного успеха Повель и Бержье затеяли издание журнала «Планета». И вновь затею ожидал большой успех. Журнал выходил два раза в месяц в необычном формате – как небольшая прямоугольная книжка. На пике популярности тираж достигал 100 000 экземпляров – и полностью раскупался, хотя стоил журнал очень даже недёшево – 5,5 франка. Вскоре последовали издания «Планеты» на итальянском, датском, португальском и испанском – для Южной Америки, и даже на арабском

КОСМИЧЕСКИЕ БОГИ

Одной из главных идей книги «Утро магов» было предположение о том, что в глубокой древности на Земле побывали пришельцы из космоса и что эволюция от обезьяны к человеку – прямой результат контактов с этими пришельцами. «Мы не отрицаем возможности визитов обитателей из другого мира, – писали Повель и Бержье, – или существования атомных цивилизаций, которые исчезли, не оставив следа». Эта идея про визиты инопланетян очень мощно повлияет на интеллектуальные и мистические настроения 1960-х и 1970-х годов и породит невероятно популярные книги, телевизионные шоу и фильмы. Один из самых популярных психоделических фильмов десятилетия «2001: Космическая Одиссея» Стэнли Кубрика был прямым результатом возросшей популярности этой идеи. До книги Повеля и Бержье она была популярна только в довольно узких кругах мистиков. В книге «Тайная доктрина» основательницы теософии Елены Блаватской говорится, что человечество – потомство неких предыдущих обитателей планеты, которых она называла «корневой расой»: жили они в Атлантиде и на другом утерянном континенте, Лемурии, которые существовали где-то в Тихом океане. Позже Анни Безант, которая унаследовала руководство Теософским обществом после смерти Блаватской, заявляла, что восхождение человека из животного состояния произошло с помощью визитёров с Венеры.

Американский писатель Чарльз Форт тоже предполагал, что инопланетяне интересовались человеком. В начале ХХ века бывший газетный репортёр Форт более 20 лет ежедневно прочёсывал Нью-Йоркскую публичную библиотеку в поисках странных фактов и таинственных загадок. В своей знаменитой «Книге проклятых» (1919) он выдвигает гипотезу, что «мы собственность» более развитой цивилизации пришельцев, которые время от времени проверяют свои владения. Повель и Бержье считали Форта великим провидцем, они посвятили ему целую главу своей книги. В главе «Исчезнувшие цивилизации» Повель и Бержье рассказывают о мировых артефактах, которые якобы свидетельствуют о визитах на Землю представителей более развитых космических цивилизаций: пирамида Хеопса, гигантские каменные головы на острове Пасхи, электрические батареи из Багдадского музея, хранящаяся в библиотеке султанского дворца Топкапы в Стамбуле знаменитая карта Пири-Рейса, датированная 1513 годом и показывающая берег Антарктики так, будто он не покрыт льдом, так называемые геоглифы Наски – гигантские геометрические фигуры на плато Наска в южной части Перу.

Идея получила развитие уже в 1963-м, в книге «Сотня тысяч лет неизвестной истории людей» Роберта Шарроу, соотечественника Повеля и Бержье. Шарроу даже углубил тему, добавив гипотезу, что библейские Содом и Гоморра были разрушены атомным взрывом, а ветхозаветный Ковчег был большим электрическим конденсатором. Но это было только начало. Настоящий информационный взрыв случился через несколько лет.

ВОСПОМИНАНИЯ О БУДУЩЕМ

В 1967-м управляющий отелем в швейцарском Давосе изготовил рукопись, которая, по его словам, должна была «разбить вдребезги» все философские основы человеческой цивилизации. Эрих фон Дэникен занимался в жизни разными вещами: был официантом, барменом, стюардом на пассажирском судне. Его даже арестовывали за воровство у хозяина гостиницы. Но в начале 1970-х всё это не имело никакого значения. В те времена Дэникен был одним из самых популярных писателей на планете – 42 миллиона экземпляров его книги разошлось по миру. Эрих фон Дэникен в категорической форме утверждал, что современные люди были взращены пришельцами с других планет. Причём постепенно. Пришельцы осеменяли женских особей и через несколько десятилетий возвращались, чтобы проверить, что из этого получилось. Негодных для поддержания цивилизации они уничтожали, пока не добились появления более-менее подходящих homo sapiens.

Книга вышла впервые на немецком под названием «Воспоминания о будущем». В английском переводе она получила название «Колесницы богов» и интригующий подзаголовок «Был ли бог астронавтом?». В 1970 году в Германии сняли полуторачасовой фильм «Воспоминания о будущем», и он «покатился» по миру. Хорошо помню, как ещё маленьким мальчиком в 1973-м я несколько часов стоял в очереди за билетами на этот фильм в подмосковном кинотеатре и как люди молчаливо выходили из кинозала, поражённые увиденным, тем, что их предки были родственниками пришельцев с далёких планет.

И ПРИХОДЯТ МУТАНТЫ

Ещё ода тема «Утра магов» очень глубоко повлияла на 1960-е и 1970-е годы: идея о возможном большом скачке в развитии человеческого сознания, эволюционной мутации, которая вот-вот состоится, если уже не началась, и в результате которой появится новый человек. В главе под названием «Несколько размышлений про мутантов» Луи Повель и Жак Бержье приводят свидетельства, которые, по их мнению, доказывают, что после начала ядерного века человеческие существа начали мутировать. Речь шла о семилетнем английском мальчике из Вулверхэмптона, который в 1956 году без какого-либо специального обучения начал с лёгкостью отвечать на самые сложные вопросы в области астрономии. Врач, который наблюдал мальчика, стал изучать интеллектуальный уровень 5000 детей по всей Англии. Он пришёл к заключению о «неожиданно возросшем уровне интеллекта» подростков. Его догадка о причинах не казалась удивительной для начала атомного века: стронций-90, радиоактивный материал, которого не существовало до первых ядерных взрывов, был причиной повышения уровня интеллекта.

«Некоторые мутанты, – предполагают Луи Повель и Жак Бержье, – в будущем могут иметь в своей крови вещества, способные улучшить их физическое равновесие и возвысить их интеллектуальный коэффициент до уровня выше нашего». Рассуждая о только что появившемся психотропном препарате ЛСД-25 и предвосхищая теории другого доктора, американца Тимоти Лири, о необходимости «психоделической революции», они говорили о «мутантах, чьи гланды будут спонтанно выделять транквилизаторы и вещества, способные стимулировать активность мозга». Они назвали их «предшественниками новой породы, предназначенной сменить человека». Наши «продолжатели», предупреждали Повель и Бержье, уже могут быть здесь, среди нас.

Любимые Жаком Бержье научно-фантастические романы развивали тему мутантов уже довольно давно. В 1953-м Теодор Старджон выпустил роман «Больше чем человек», а в 1961-м бестселлером стал роман Роберта Хайнлайна «Чужак в чужой стране». Несколько лет оба романа были культовыми среди хиппи и других «искателей». Они серьёзно повлияли на Кена Кизи, автора «Над кукушкиным гнездом», и лидера рок-группы Merry Pranksters («Весёлые проказники»), которая пропагандировала повсеместное употребление ЛСД. В 1964-м, после их первого путешествия через Штаты в знаменитом психоделическом автобусе, «Проказники» заявляли, что начали чувствовать почти волшебный эффект от ежедневного приёма ЛСД. Кену Кизи казалось, что он способен читать мысли, его друзья почувствовали, что их индивидуальные психики смешиваются в единое коллективное сознание через телепатию, психокинез, экстрасенсорное предвидение. Они начали верить, что «ничто во Вселенной не может сопротивляться кумулятивному энтузиазму достаточно большого числа просветлённых умов, работающих вместе в организованных группах». В середине 1960-х хиппи часто называли друг друга мутантами.

ОККУЛЬТНЫЙ НАЦИЗМ

Главы об алхимии, мутантах и космических пришельцах подводили читателя к наиболее странному, наиболее зловещему мифу из книги «Утро магов» – мифу о тайной, мистической сущности нацизма.

Луи Повель начал свои исследования «оккультных корней нацизма» ещё в своей первой книге «Мсье Гурджиев». В ней он утверждал, что русский мистик Георгий Гурджиев косвенно ответственен за то, что нацисты использовали свастику, древний тибетский символ. Повель сообщал, что немецкий дипломат и учёный Карл Хаусхофер, создавший впоследствии теорию геополитики, был одним из «искателей истины» по методу Гурджиева. Он ссылается на сведения «духовного журналиста» 1930-х Рона Ландау, который утверждал, что Гурджиев в самом начале ХХ столетия был секретным русским агентом на Тибете под именем Хамбро Агван Доржиев, или лама Доржиев. На Тибете его знали как главного наставника далай-ламы. Когда специальная английская военная экспедиция под руководством подполковника Френсиса Янгхасбенда в 1903 году захватила Лхасу, лама Дорджиев сбежал в Монголию вместе Далай-ламой XIII. Предположительно Хаусхофер был с Гурджиевым на Тибете, и именно тогда русский мистик и посоветовал ему принять перевёрнутую свастику как мистическую эмблему

В 1923 году Карл Хаусхофер создал в Германии общество интеллектуалов под названием Туле. Чтобы объяснить это название, нужен небольшой исторический экскурс. Древние греки называли так землю с тёплым климатом и великолепной природой, якобы расположенную в Гиперборее, «за пределами Северного Ветра», то есть на Северном полюсе. Гиперборея играла центральную роль в эзотерической мифологии мадам Блаватской и Рудольфа Штайнера – как земля, откуда появились люди «корневой расы», превратившиеся затем в современное человечество. Немецкие мистики 1920-х и 1930-х годов полагали, что Туле и Гиперборея – мифическая родина ариев, «расы господ» Гитлера.

Во времена Третьего рейха, рассказывают нам Повель и Бержье, оккультные идеи стали официальной версией реальности. В рейхе существовали доктрина вечного льда Ганса Хёрбигера, которая рассматривала Вселенную в терминах двух основных категорий, Огня и Льда – вечных антагонистов в бесконечной драме катастрофы и возвращения, и конкурирующая теория полой Земли.

В 1923 году русский путешественник и журналист Фердинанд Оссендовский опубликовал книгу «Звери, люди и боги». Он рассказывал историю Шамбалы и Агарфы, мистических городов-двойняшек, расположенных в районе пустыни Гоби. Их основали люди древней цивилизации, которым удалось выжить после какой-то великой катастрофы, случившейся 4000 лет назад. В обществе Туле верили, что эти «выжившие» были ариями, первичной расой, из которой произошли все люди на Земле. Геополитик Хаусхофер говорил о важности «возвращения к источникам человеческой расы» и внушил эту идею Гитлеру, который уверился, что мистические силы помогут ему в его захвате России и Востока. В городе Агарта – или Шамбала – сидит Царь мира, с которым Гитлер через Хаусхофера в 1928 году заключил соглашение и с которым он связывался с помощью мощных передатчиков и необычной игры с картами Таро…

В этот опьяняющий оккультный коктейль Повель и Бержье подмешали и английского писателя-фантаста Артура Мейчена, романиста викторианских времён лорда Бульвер-Литтона, и самое знаменитое оккультное общество XIX века – Герметический орден Золотой Зари.

В 1895-м Артур Мейчен написал роман «Великий бог Пан». В нём рассказано о женщине, у которой после операции на мозге появилась мистическая связь с греческим богом забав Паном. Вскоре эта женщина родила ребёнка-чудовище, мутанта. Мейчен появляется в повествовании Повеля и Бержье потому, что он был членом Золотой Зари. А сама Золотая Заря добавлена к этой интригующей истории потому, что она была веткой более раннего оккультного общества, английского ордена розенкрейцеров, в рядах которого состоял романист и мистик барон Эдвард Бульвер-Литтон.

Барон был автором странного, но очень популярного романа «Грядущая раса» – о таинственных людях, которые живут внутри Земли. У представителей этой расы сверхчеловеков есть невероятная сила, называемая «Врилл». Как утверждают Повель и Бержье, Карл Хаусхофер ещё перед Первой мировой был в Берлине членом тайной оккультной группы, называвшейся «Ложа Люминоус», или «Общество Врилл», где верили, что роман Бульвера-Литтона не произведение художественной литературы, а слегка завуалированная правда, и надеялись заключить союз с подземными сверхчеловеками, которые скоро выйдут на поверхность и поведут человечество к его лучшему «золотому веку».

С этой атмосферой причудливых идей Третьего рейха Повель и Бержье связывали странные разговоры, которые Гитлер вёл с Германом Раушенбахом, губернатором Данцига. По словам Раушенбаха, Гитлер в истерической манере говорил ему о Новом Человеке, оккультном мутанте, чьё прибытие на Землю было истинной целью Третьего рейха. Якобы Гитлер в какой-то момент даже не до конца был уверен в правильности выбранного пути, когда сказал Раушенбаху: «Я видел Нового Человека. Он неустрашимый и дикий. Я его испугался». Но фюрер якобы чувствовал своё великое предназначение восстановить утерянную связь между существами «высшей расы» и избранными современниками, способными повести человечество к высшему перерождению в сверхчеловека.

«Нас проклинают как врагов духа, – говорил Гитлер. – Да, мы таковы. Но в более глубоком смысле, который не в силах постичь буржуазная наука в своей идиотической гордости». Нечто весьма похожее, как сообщали Повель и Бержье, говорил маг и теософ Гурджиев своему ученику Успенскому: «Мой путь есть раскрытие тайных возможностей человека. Я иду против Природы и Бога».

Из контекста «Утра магов» читатель понимал, что под «буржуазной» наукой подразумевается наука «еврейско-либеральная». Известный американский исследователь массовой культуры Джейсон Колавито следующим образом оценивает влияние «Утра магов» на читателя: «Хотя авторы и потрудились осудить Гитлера как «сатаниста» и их книга, по существу, вещь художественная, а не реальная история нацизма, очень возможно, что те, кто уже симпатизировал нацистам, расистам или имел антисемитские взгляды, приходили к выводу о вере авторов в то, что Гитлер владел древними секретами и у него были прямые контакты с антиеврейскими космическими пришельцами – и всё это было хорошим делом. <…> Это Повель и Бержье ввели древних астронавтов (через Лавкрафта, Чарльза Форта и Елену Блаватскую) в эзотерический нацизм, вытесняя более ранние заявления (возникшие из-за оккультизма Генриха Гиммлера) о связях нацистов с Атлантидой, «верховными господами» и языческой религией. Всё это было теперь путями, ведущими к пришельцам, и приписывалось нацистам вообще, а не отдельно Генриху Гиммлеру. По существу дела, они канонизировали миф о нацизме как оккультной силе».

ФАНТАСТИЧЕСКИЙ РЕАЛИЗМ

В скандальной публикации отрывков из «Утра магов» в журнале «Наука и религия» ничего не говорилось о подзаголовке этой знаменитой книги. А подзаголовок был такой: «Введение в фантастический реализм». Видимо, редактор не хотел рисковать лишний раз: в Советском Союзе со словом «реализм» сочеталось чаще всего слово «социалистический». Но пока в советских университетах рассказывали студентам про невероятное влияние социалистического реализма на мировой художественный процесс, литературный и артистический мир Европы и Америки переживал настоящий триумф сюрреализма.

Сюрреалисты заявляли, что любые социально-политические теории, любые общественные и личные привычки и правила, любое общественное знание – от арифметики до грамматики – убивают художественное творчество. Свои сюжеты и образы настоящий художник должен получать из снов, в пограничном состоянии бреда, в наркотическом опьянении, во время медитации или транса. Идеалом сюрреалистов было «примитивное искусство», в котором мир воспринимается глазами дикаря, ребёнка или душевнобольного. А искусство рационально задуманное и в здравом сознании воплощённое ведёт в тупик, служит злым помыслам капиталистических эксплуататоров и становится причиной неврозов, а затем и мировых войн. В кругу этих идей жили и работали молодые писатели Луи Повель и Жак Бержье, когда они задумали книгу «Утро магов».

Идейный вдохновитель «Утра магов» Жак Бержье вёл вполне сюрреалистический образ жизни: он существовал сразу в трёх разных мирах: коммунистическом, мистическом и мелкобуржуазном.

Уже в 1947 году он стал писать статьи о современной науке в Les Lettnes francaises. Газету финансировала Компартия Франции, редактировал её поэт Луи Арагон, к тому времени ортодоксальный коммунист марксистско-ленинского толка. В то же самое время Бержье печатал длинные обзоры «Парапсихология и техника» в журнале «Башня Сен-Жак. Метафизическое обозрение» и даже входил в редакционную коллегию этого издания. Кроме того, он публиковался в популярном журнальчике для домохозяек «Созвездие».

Но больше всего его заметок, статей, обзоров, переводов, послесловий и предисловий опубликовано во французских журналах, посвящённых научной фантастике. Много раз в различных интервью Жак Бержье говорил, что научно-фантастическая литература – его большая любовь. По утверждению исследователя сюрреализма Гэвина Паркинсона, термин «фантастический реализм» Жак Бержье впервые использовал в 1954-м, в предисловии к книжке переводов американца Говарда Лавкрафта. В те годы мифы о Ктулху только начинали своё шествие по миру. Бержье не исключал, что через бессознательное, «вихри лихорадочного сна» Лавкрафту удалось почувствовать существо неизвестных законов, царивших «на нашей планете 2 700 000 000 лет назад». Поэтому он называл творчество Лавкрафта «фантастическим реализмом». Совсем скоро этот термин станет теоретическим обоснованием переплетения странных фактов и диковинных нелепых теорий «Утра магов» и его продолжения, журнала «Планета», – пишет Паркинсон в книге «Фьючерсы сюрреализма».

ЯКОВ БЕРГЕР ИЗ ОДЕССЫ

Несколько десятков статей Жака Бержье во французской периодике посвящены советской научно-фантастической литературе. Во втором номере популярного советского альманаха «На суше и на море» за 1961 год, в статье «Советская научно-фантастическая литература глазами француза», Бержье признавался, что следит за ней уже 25 лет. Статья эта переведена с французского, но несколько советских писателей знали один важный секрет – родным языком Жака Бержье был русский. По-французски он до конца жизни говорил с чудовищным акцентом.

Яков Михайлович Бергер родился в 1912 году в Одессе, в семье бакалейщика-еврея и бывшей революционерки. С раннего детства у него проявились способности к скорочтению, в зрелом возрасте он рассказывал, что за день был способен прочесть от 4 до 10 книг. В 1925-м семья эмигрировала во Францию, Бержье закончил лицей Сен-Луи и Высшую химическую школу в Париже. Начал печататься в журнале «Авиация и французская радиоэлектроника» ещё в 1935-м, когда работал у физика Анри Хельброннера. Ещё до Второй мировой сблизился с сюрреалистами. По его словам, участвовал во французском Сопротивлении и затем работал на английские и французские спецслужбы. Во время этой работы якобы встречался с Яном Флемингом и подсказал ему сюжет о Джеймсе Бонде, «агенте 007». Некоторые исследователи истории массовой культуры довольно скептически относятся к биографическим сведениям, которые сообщал о себе Бержье. Но точно известно, что после неожиданного успеха «Утра магов» Бержье и Повель изготовили ещё две книги – «Вечный человек» и «Невероятные вероятности» – коллекции странных фактов и тайн про космических пришельцев древности.

Его соавтор, Луи Повель, вскоре ушёл в мир респектабельной буржуазной журналистики и даже редактировал приложение к газете правых консерваторов «Фигаро». Он старался, чтобы читатели забыли о его увлечениях эзотерикой и оккультными секретными обществами. Повель умер в 1997-м.

Жак Бержье продолжал выпускать книги про летающие тарелки и другие странные явления, как, например, «Внеземные посещения от доисторических времён до сего дня». Он снискал репутацию учёного на переднем крае последних достижений в области паранормальных явлений, писал о разработанных в СССР и США «тёмных» лазерах, алхимических бомбах, о телепатических диверсиях. О том, что в давние времена инопланетяне намеренно взорвали звезду, чтобы её радиация убила динозавров на Земле и позволила людям развиваться. Затем инопланетяне даровали тайну межпланетных знаний розенкрейцерам и масонам. Он умер в 1978-м.

ОТ ЕФРЕМОВА ДО ПЕЛЕВИНА

В начале 1964 года Жак Бержье прислал английский перевод «Утра магов» советскому писателю-фантасту Ивану Ефремову, автору очень популярных в те годы фантастических романов «Туманность Андромеды» и «Час быка». Ефремов свободно читал по-английски. Уже мало кто помнит, но знаменитый советский фантаст был прежде всего учёным-палеонтологом, доктором биологических наук. Поэтому очень показательно, что даже он, академический учёный, оценил книгу довольно высоко, хотя и заметил в ней множество несуразностей и псевдонаучных идей. Ефремов попросил одного из своих знакомых и единомышленников «не торопясь» сделать перевод книги Повеля и Бержье. Сейчас это уже невозможно установить точно, но совсем не исключено, что именно перевод, сделанный по просьбе Ефремова, будет затем много лет распространяться в самиздате по Москве и Ленинграду. Из «Утра магов» Иван Ефремов впервые узнал про русских мистиков Георгия Гурджиева и Елену Блаватскую и довольно скоро нашёл людей, у которых были их книги, заинтересовался ими и стал размножать на пишущей машинке, чтобы давать прочесть своим друзьям.

Приблизительно в это же время книга «Утро магов» попала в руки начинающего поэта и переводчика Евгения Головина (автор стихотворения «Вот перед нами лежит голубой Эльдорадо»). Он прочитал очень внимательно не только её, но и большинство книг, на которые ссылались авторы «Утра магов». Уже к началу 1970-х друзья и ученики Головина были уверены, что он стал алхимиком. А среди учеников Головина были довольно известные теперь политики Гейдар Джемаль (1947–2016) и Александр Дугин. В самом начале 1990-х Александр Дугин даже сделал серию телевизионных передач под рубрикой «Тайны века» про мистический нацизм на основе «исследований французских учёных Повеля и Бержье». Так эта история проникла в широкие народные массы в России. Но случился скандал, в газетах Дугина обвинили в пропаганде нацизма, и последняя передача серии в эфир так и не вышла. Однако весь цикл стал вскоре продаваться на видеокассетах и пользовался большой популярностью

В начале 1989 года, ровно через 25 лет после публикации в журнале «Наука и религия», студенты Литературного института имени Горького Альберт Егазаров и Виктор Пелевин организовали издательство «Миф», и одной из первых книг, которую они напечатали, были те самые отрывки из «Утра магов». На обложку они вынесли такие слова: «Нацистская магия спряталась под техникой. Это была грандиозная новость. Все отрицатели нашей цивилизации – теософы, оккультисты, индуисты и прочие, вернувшиеся или старавшиеся вернуться к духу древних веков, – всегда были врагами технического прогресса. Магический дух фашизма вооружился всеми рычагами материального мира. Ленин сказал, что советская власть плюс электрификация всей страны есть социализм. Нацизм в своём роде – это магия плюс танковые дивизии».

«Пелевинское» издание «Утра магов» до сих пор можно найти на книжных развалах. Но с тех пор вышло три новых издания книги под этим названием. Это уже полные переводы труда Повеля и Бержье.

Уже больше 60 лет в мире существует целая индустрия вокруг зловещего мифа про «мистический нацизм», почти в каждом книжном магазине вы сможете найти пару книжек о «тайном фашистском институте исследования мистических явлений Аненербе», «тайных поисках нацистами Чаши Грааля» или «нацистских экспедициях на Тибет в поисках тайн древней цивилизации», а сотни мировых кабельных телевизионных каналов транслируют фильмы и дискуссии на эти темы.

Эти мифы со временем переплелись с другими мистическими историями, с музыкальной индустрией тяжёлого рока «хэви-металл», с мифами об НЛО и даже с психоделическими грибами. Есть непревзойдённая книга на эту тему, появившаяся ещё в 1973-м, – «Копьё судьбы» Тревора Равенскрофта: в ней присутствует Гитлер, который берёт перо из шляпы Карлоса Кастанеды и поедает психоделический кактус пейот, чтобы открылось его астральное зрение. Сюрреалистическая версия истории оказалась весьма привлекательной для шоу-бизнеса.

https://www.sovsekretno.ru/articles/svide...

Аннотация:

Что такое утопия? Пустое мечтательство или проект будущего обустройства мира?

В статье освещается как теоретический аспект утопистики, так и история жанра с делением на дореволюционные, советские, современные российские, украинские и западные утопии. Особенное внимание уделено коммунистическим утопиям.

УТОПІЯ — МРІЯ І УТОПІЯ — ПРОЕКТ.

На побутовому рівні під словом «утопія» зазвичай розуміють щось нездійсненне, нереальне та наївне. Саме поняття «утопія» походить від назви острова у творі Томаса Мора «Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516). Один з варіантів приблизного перекладу цього слова з давньогрецької – «місце, якого немає», інший – «благе місце».

Проте утопічне мислення, що було притаманне як широким народним масам, так і найбільш визначним соціальним мислителям та філософам минулого, з’явилося задовго до Мора з його знаменитими твором. Згадаймо ностальгію древніх про «золотий вік» чи ностальгію римлян періоду ранньої імперії за часами, коли патриції жили простим демократичним життям і мало чим відрізнялися від плебеїв. В такому ж ключі можна розглядати і міфи про Атлантиду, зрештою, все міфологічне життя грецького пантеону, адже боги у греків були де-факто ідеалізованими людьми, яких не стримували соціальні умовності й реалії земного світу.

Які ж були корені утопій, що примушувало людей складати описи якихось не існуючих у реальному житті суспільств? Вочевидь, головною причиною виникнення таких придуманих конструкцій є невдоволення існуючим станом речей. Щось було не до вподоби у сучасному для автора утопії соціумі; як правило, такими факторами був стан міжлюдських стосунків, різноманітні пороки класового суспільства, організація влади, безправ’я народу і т.п. Відчуття, що щось «не так», виникало ще у відомого філософа Платона, який описав, як йому здавалося, оптимальне облаштування поліса у своїй «Державі» (380 р. до н. е.), одному з перших утопічних творів. Звичайно, кожен ідеал, який автор змальовував у своїй умоглядній системі, був обмежений поглядами та вподобаннями автора, а ще більше – тими соціальними стереотипами, які панували в часи, коли жив утопіст. Так, рівноправ’я у «Державі» Платона стосувалося лише обмеженого кола «благородних» правителів, а в «Утопії» Мора допускалося існування рабів. Власне, автор не міг стрибнути вище голови у тому сенсі, що ідеальним сконструйоване суспільство могло сприйматися лише сучасниками. Нащадкам античні чи середньовічні утопії більше говорять про реально існуючу епоху автора твору, аніж слугують соціальними орієнтирами, системами «до побудови».

Тут ми підходимо до питання про мету і реалістичність тієї чи іншої утопії. В цьому сенсі філософ, представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе у своїй праці «Кінець утопії» (1967) розрізняв два типи таких побудов. Перший тип представляє собою конструкції, існування яких неможливе в принципі в силу порушення законів природи – біологічних, фізичних чи інших. Другий тип утопій неможливий у силу обмеженості наявних історичних обставин, які, втім, очевидно, зміняться в майбутньому. Іншими словами є утопія в строгому смислі цього слова – щось нездійсненне, неможливе, пусте мріяння (утопія І), а є утопія-план, проект на майбутнє (утопія ІІ). Перифразуючи етимологію морової «Утопії», можна сказати, що мова йде про «місце, якого немає, бо НЕ МОЖЕ БУТИ» і «місце, якого ПОКИ ЩО немає». Нижче йтиметься здебільшого про другий тип утопій, хоча час від часу згадуватимемо й перший.

Є й інші варіанти поділу утопій. Утопії можна розрізняти за географічною локацією, числом охоплених соціальною конструкцією осіб: острівні (острів, долина, окрема країна, замкнена община) і глобальні (планетарні чи навіть всесвітні, що не залишають острівців з іншим соціальним устроєм). За часовим критерієм виділяються утопічні системи, поміщені в минуле (наприклад, та ж концепція Золотого віку), майбутнє (зустрічається найчастіше) або в паралельний час (як правило, в жанрі альтернативної історії). Крім того, є ще технологічні утопії, в яких нове суспільство виникає шляхом трансформації старого за допомогою якихось революційних винаходів, широкого впровадження технічних новинок (такі сценарії представлені у творчості російського фантаста Олександра Лазаревича). Утопії прогресорського типу описують світ, що побудований після зовнішнього втручання, зазвичай більш розвиненої інопланетної цивілізації. Трапляються утопії, у яких суспільство радикально перебудоване внаслідок зміни існуючих соціальних ролей (або таке, що існувало першопочатково), сюди, приміром відносять феміністичні утопії.

Звичайно, різняться утопії й за суттю світоглядного чи політичного ідеалу, який лежить у їх основі: релігійні, традиційно-консервативні, ліберальні чи комуністичні; якщо перші двоє глорифікують спадок минулого (так, більша частина всієї літератури фентезі апелює до ідеалізованого феодалізму, середньовічного світу), треті утверджують трішки «прикрашений» варіант сьогодення, то комуністичні утопії є чимось принципово іншим. Власне, сама автентична теорія Маркса, якщо говорити алегорично, є справжньою політичною футурологією, тому вона, напевно, так вдало вписується як в утопічні побудови зокрема, так і в соціальну фантастику загалом. Відразу зазначимо, що табори, репресії та інші негативні образи, взяті з досвіду «реального соціалізму» та утверджені в масовій свідомості стереотипи про СРСР як «символ» комунізму не мають ніякого відношення до теми комуністичних утопій. Адже під терміном «комуністична утопія» в даному контексті розуміється не якась фантастична конструкція, де наявна патерналістська держава з відповідною символікою, не ідеологічні агітки, а те саме світле майбутнє, в якому немає грошового обігу, навіть економіки у сучасному розумінні, замість казенного апарату насильства існують самоврядні громади, суспільство, що засноване на принципово інших засадах і складається з універсальних, високоморальних особистостей. Звичайно, така утопія буде мати свої протиріччя (без яких, як відомо, рух вперед не відбувається), але вони вже носитимуть інший, діалектично вищий рівень, ніж існуючі.

Нижче мова буде йти здебільшого про комуністичні глобальні утопії (вада «острівної» утопії полягає у ідеї обмеженості, ізоляції, що веде до поступового виродження).

Комуністична утопія – жанр складний для автора. Описане в творі суспільство має бути реалістичним, правдоподібним, при тому, що фантасту не так уже й багато джерел, від яких можна відштовхнутися у своїх теоріях. Адже досі егалітарних високорозвинених суспільств, де панував би принцип «один за всіх і всі за одного», де Свобода, Рівність і Братерство покладені в основу буття не було побудовано. Вочевидь, саме тому утопій набагато менше, аніж антиутопій, основне завдання яких – застереження від існуючих чи майбутніх соціальних небезпек.

Бурхливий розвиток науки і техніки, відкриття, що сипалися як з рогу достатку, культ прогресу, що утвердився наприкінці ХІХ століття, зрештою, оптимістичний світ творів Жуля Верна та вражаючі прогнози Альбера Робіди (наприклад, «ХХ століття», 1883) дали поштовх розвитку модерних утопій. До другої половини ХІХ століття утопія вважалася окремим літературним жанром. Але з виникненням фантастики (у сучасному розумінні) утопія вливається як жанровий підрозділ у цей різновид літератури. Наразі можна вибудувати такий жанровий ряд: фантастика – «м’яка» фантастика – соціальна фантастика – утопії – комуністичні утопії.

Слід сказати, що узагальнюючої критичної літератури по утопієзнавству за більш ніж сотню років накопичилося багато. Проте критичних робіт по творах в жанрі комуністичної утопії обмаль. Наразі нам відоме лише одне монографічне дослідження з цієї теми – «Червоні креслення» (2008), що належить перу німецького фантастикознавця Вольфганга Бота. В 2009 році автор за цю книгу був нагороджений премією імені Курда Лассвіца. В «Червоних кресленнях» прослідковуються витоки жанру комуністичної утопії, аналізується бачення комунізму в творах фантастики (переважно німецькомовної), інші пов'язані аспекти як фантастичні сюжети (диктатура пролетаріату, фемінізм, атеїзм і т. ін.).

Нижче ми спробуємо проаналізувати або принаймні згадати основні комуністично-утопічні твори. Автор цих рядків свідомий того, що список може бути неповним, та й формат даної розвідки не дозволяє у повній мірі розкрити особливості того чи іншого твору, тому будемо звертати увагу на найсуттєвіше у сенсі утопієзнавства.

Російські утопії кінця ХІХ – початку ХХ століття

З кінця ХІХ століття фантастичні утопії починають з’являтися на Заході (переважно в Англії та США) і в Росії. Слід сказати, що в Російській імперії утопії (в загальнолітературному, а не вузько фантастикознавчому розумінні) видавалися й раніше. Один з перших російських критиків соціально-утопічної літератури Володимир Святловський присвятив цим творам дві свої роботи (Русский утопический роман, 1922; Каталог утопий, 1923). Пошуки суспільного ідеалу, традиційні для російської літератури шукання правди людської й всезагального щастя були лейтмотивом не одного російського письменника ХІХ століття. Власне, Росія, як і Британія, а пізніше США, була одним зі світових глобалізаційних центрів, тому утопії були ідеологічною реакцією на глобалізацію, долучення до міжлюдського спілкування у імперському «казані» найвіддаленіших народів із різноманітними соціальними укладами і особливостями. Безмежні простори, інтеграційні й асиміляційні процеси, поширення наднаціонального мислення у поєднанні з дикою соціальною несправедливістю, спадком кріпацтва, відсталістю країни – ось фактори, що сприяли появі нових і нових утопій.

Уже в незавершеному романі князя Володимира Одоєвського «4338-й рік: Петербурзькі листи» (1926), що фрагментарно публікувався в 1835 і 1840 роках бачимо пошуки більш оптимального суспільного ладу. Твір являє собою цікавий зразок протофантастики, в якому поєднуються раціональні технічні ідеї і навіть передбачення (Інтернет, блоги, авіація) з цілком утопічною (утопія І типу) соціальною системою. Євразійська імперія представляє собою ідеальну монархію, громадяни країни складаються виключно з людей творчих професій. Наявна соціальна стратифікація, проте вся громада обов’язково збирається за спільним обіднім столом. Засуджується прагнення до наживи лихварів від мистецтва. Ще одна нехарактерна деталь для тогочасних утопій – у творі поряд з Росією статус наддержави має Китай.

Певні утопічно-фантастичні мотиви містив роман Миколи Чернишевського «Що робити?» (1862), що став головним твором у спадщині цього мислителя. Знаходячись ще в межах Великої літератури, у романі уже був застосований прийом, який будуть часто використовувати фантасти, коли під час сну головному герою являється якийсь кращий світ. Цікаві з точки зору наявності утопічних вставок маловідомі нині «астрономічні» романи Ананія Лякіде «В океані зірок. Астрономічна одіссея» (1892) та «У світі майбутнього» Миколи Шелонського (1892).

Більш звичних обрисів утопія набирає у фантастичній повісті Порфирія Інфантьєва «На іншій планеті» (1891). Утопічне суспільство автор поміщає на Марсі. Саме на цю планету потрапляє студент, учасник експерименту по обміну розумами із молодим марсіанином. На Марсі панує лад, схожий одночасно й на соціалізм і на анархізм. Не згадується про існування державної влади, майнового розшарування, головна мета демократичної системи освіти – максимальне розкриття талантів і схильностей дитини. Марсіани не знають що таке брехня чи крадіжка, антисоціальну поведінку вважають відхиленням, що потребує лікування. Поряд з цими прогресивними, як на свій час новаціями, автор зберігає у повісті привілеї на отримання благ залежно від посади, або, приміром, таку архаїку, як окреме навчання хлопчиків і дівчаток у школі. Через свій радикальний, як на той час, соціалізм, ця повість була надрукована у підцензурному варіанті лише з другої спроби.

Через кілька років з’явилася ще одна «марсіанська» утопія – роман Олександра Богданова «Червона зоря» (1908). В укладі марсіанського життя, яке змальоване в романі, міститься багато ознак казарменого соціалізму, індивідуальність затирається, на кожному кроці видно лише безлику масу «працівників-товаришів». Марсіани непомітні майже ніде, окрім як за процесом виробництва. Міста марсіан – суцільні масиви заводів і фабрик. Робочий день триває від прогресивних 4-х до нелюдських 15 годин на добу, трудова перенапруга нерідко викликає випадки виробничого травматизму й нервових зривів. При ладі, який автор окреслює як комунізм, існує явище рутинної праці (наприклад, оператора машинного преса), ніде немає згадок про творчість.

Марсіанам Богданова не вистачає гармонії з природою, що говорить про рівень «прогресивності» цього суспільства. Мешканцями Марсу ведеться справжня війна з тамтешньою природою, що призводить до повного спустошення ресурсів планети. Очевидно також, що не всі марсіани гуманісти – великий вчений-математик, марсіанський мислитель Стерні пропонує знищити цивілізацію землян як таку, що не підлягає виправленню.

Поряд з вищезазначеним слід відмітити й деякі позитивні, випереджаючі свій час моменти. Сказане, насамперед, стосується обчислювального пристрою марсіан, який у «Червоній зорі» веде статистичний облік робіт у народному господарстві. Тут можна побачити прообраз нереалізованого проекту Загальнодержавної автоматизованої системи збору та обробки інформації Віктора Глушкова, що й не дивно, адже Богданов є автором тритомної «Тектології» — «всезагальної організаційної науки», недооціненої і неприйнятої сучасниками. При цьому, однак, в романі лічильна машина обраховує такий відносно несуттєвий показник, як години роботи людей, а не стан виробничих процесів або шляхи вирішення поточних завдань, координацію між виробничими ланцюгами різних рівнів. Це вказує на те, що марсіанський «комунізм» недалеко ще відійшов від устрою нерозвинених землян.

https://proletar-ukr.blogspot.com/2020/06...

КОМУНІСТИЧНА УТОПІЯ: ОБРАЗИ СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО У ФАНТАСТИЦІ.

Радянські утопії 1920-х – 1930-х років

Новий поштовх появі утопій дав 1917 рік. Усі утопії 1920-х сповнені революційного ентузіазму й щирої віри у радикальні суспільні перетворення.

Кращий світ змальовано у повісті «Країна Гонгурі» (1922) Вівіана Ітіна. Молодий більшовик Гелій, якого мають на світанку розстріляти вороги, потрапляє до нього під час гіпнотичного сеансу, в який його занурює співкамерник-лікар. Новий для героя світ – не скільки комунізм, скільки світ-мрія, де прекрасні оголені люди пурхають як птахи, де солодкі плоди небачених розмірів втамовують голод і спрагу кожного, замість нікчемних папірців, які колись називали грошима, використовують енергію радію. Це світ відкриттів і досягнень; світ, який забув, що таке війна. Гелій, що з брудної камери перенісся у цю дивовижну країну, усвідомлює себе Ріелем, винахідником і вченим, дослідником мікросвіту. Ріель здійснює надважливе відкриття, підходить до розуміння того, що у космосі є симетрія, ідентичність будови мікро- та макросистем. Інше, уже не таке приємне відкриття – світову гармонію порушують війни, агресія й антигуманність.

І Ріель, і Гелій помирають (перший добровільно, другий від кулі ворога). Незважаючи на це, між рядків читається протест проти влади смерті, царства ентропії. Життя – гармонія, що повторюється в молекулі і галактиці, протистоїть смерті і знищенню. Війна – це породження первозданного хаосу, яке повинно бути назавжди усунено життям, наділеним розумом.

Оригінальні шляхи до побудови утопічного майбутнього запропонував поет-біокосміст Олександр Ярославський. Найцікавішими у його творчості є «Поема анабіозу» (1922) та «Аргонавти Всесвіту» (1926). Ярославський, як і всі представники гуртка біокосмістів, бачив у освоєнні космосу, заплідненні вселенських просторів життям, імморалізмі логічне продовження прогресу перемігшого капіталізм людства.

«Поема анабіозу» — справжня ода штучному сну. Сон, у який будуть занурені мільйони, не вічний – в той час, коли одні сплять, інші (частина робітників і інженерів) будуватимуть матеріальну базу комунізму (можливо, навіть, анархо-комунізму). Ярославський не говорить про революції і насильство, навпаки, по задуму автора, навіть класовий ворог може досягти безсмертя і жити в суспільстві комунізму, коли він прокинеться серед людей майбутнього, але вже без своїх багатств, фабрик і пароплавів, а як звичайний член соціуму. Більшість же індивідів при цьому немов «застрибують» у комунізм, минаючи всілякі перехідні стадії. «Аргонавти Всесвіту» продовжують соціально-утопічну тему: автор висловлює ідею створення вселенського суспільства, основою якого є Любов.

«Прийдешній світ» (1923) Якова Окунєва є романом, що багато в чому нагадує стиль Богданова, з його схематизмом і показною штурмівщиною. Сюжетні лінії розроблені поверхово, діалоги спрощені, авторських роздумів немає. Для прикладу – дочка професора безнадійно хвора на туберкульоз, але про хворобу не згадується, коли вона потрапляє у світ майбутнього: дівчина зайнята виключно любовними справами.

Інтелігент-доброволець Вікентьєв за допомогою газової камери генія-професора Морана оживає в 2123 році – у «Прийдешньому світі». Тут усе викликає подив – люди ходять майже без одягу, чоловіки і жінки практично не відрізняються один від одного (у обох статей відсутній волосяний покрив), ніхто не розуміє, що таке "сім'я", діти виховуються у спеціальних комбінатах... Поширеним явищем стала ідеографія – дальній аналог Інтернету. Якщо говорити про побут нащадків, то одні ідеї автора цікаві (харчування організму за допомогою занурення в спеціальну рідину), інші просто неймовірні (люди майбутнього відмовляться від сну, збільшуючи час для саморозвитку – для цього достатньо прийняти радіоактивний душ, щоб вбити «шкідливі бактерії, які викликають сонливість»).

У світі майбутнього суспільство іноді видається знеособленої натовпом, за яким не видно окремої людини. Хворобливі діти в ранньому віці позбавляються життя, застосовується євгеніка, примусове лікування, навіть нещасна любов лікується. Автор висуває й інші сумнівні думки, наприклад, про користь частої зміни кадрів. Особливо вражає картина, коли люди з червоними прапорами марширують і шикуються в колони, з радістю чекаючи честі – яку ж роботу їм сьогодні доручить виконати Статистичне бюро?

Не менш оригінальною є творчість Віктора Гончарова, фантаста, про якого окрім прізвища практично нічого не відомо. Буйство фантазії автора, що написав романи «Психомашина» (1924) та її продовження «Міжпланетний мандрівник» (1924) вражає. Якщо перший, користуючись сучасною термінологією, можна назвати романом у стилі дизельпанк, то другий є своєрідною космооперою з елементами утопії. Найбільш цікавою для нас у цьому сенсі є перша частина «Міжнапланетного мандрівника» — «Комбінації всесвіту». Гончаров висловлює тут думку про психоенергію та телепатію як про головні рушійні сили майбутнього прогресу. Несподіваним сюрпризом для читача ХХІ століття, напевно, буде ідея Гончарова про множинність всесвітів, про планети-двійники всередині одного всесвіту. Логічно продуманим виглядає світ майбутнього на Землі №2 (через 5 років), епоха соціалізму на Землі №3 (через 100 років) і світ комунізму на Землі №4 (через 500000 років). Все це описано без надмірної конкретизації, проте зі згадуванням необхідних фактів-маркерів: через 100 років капіталізм залишився тільки в США, через 500000 років – у сусідів по Сонячній системі; розвиток творчого генія в далекому майбутньому призводить до широкого освоєння космосу і його перетворення – був споруджений рукотворний міст з Землі на Венеру.

У світі майбутнього не все підвладне сприйняттю прибульця з далекого минулого – зникнення сім'ї, повна рівність чоловіка і жінки, успіхи в науці майбутнього привели до відмирання статей. Всі жителі Землі №4 виявилися... гермафродитами.

Утопія Вадима Нікольського «Через тисячу років» (1927) більш традиційна. До комунізму в романі людство майбутнього прийшло характерним для багатьох радянських творів цього жанру шляхом – через глобальну війну двох світових політичних блоків. Природно, світ добра перемагає світ кровожерливих капіталістів і об'єднане людство починає впевнену ходу до прийдешнього. До ХХХ століття був побудований зразковий лад. Як годинник функціонує система різнорівневих рад; робочий день («трудова повинність») триває 1-2 години; міста, ці нездорові збіговиська з їх антисанітарією і шумом були покинуті через непотрібність, благо інфраструктура і засоби зв’язку дозволяли налагодити комунікацію. Люди майбутнього – ожилі античні статуї, термін життя досягає декількох сотень років, причому люди не вмирають, а саме йдуть з земного буття, сказавши і зробивши все і випивши до дна чашу відміряного долею. Щоправда, як інженер-гідроенергетик, Нікольський більше уваги приділяє опису технічних аспектів життя людей майбутнього. Деякі прогнози виявилися пророчими – вибух атомної бомби в 1945 році, широке використання реактивних двигунів, спостереження за космічними об'єктами за допомогою штучного супутника Землі. Поряд з цим помітно, що автор не може вийти за межі свого «техніцизму» — зрозуміло, що планета і в ХХХ столітті залишилася всього лише глобальним ресурсом для Людини.

В 1930-х – на початку 1950-х в утопічних творах стають все більш помітними ідеологічні впливи і настанови на зразок «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні», вождизм, а також прозорі алюзії на реалії того часу.

Глобальний конфлікт, неминучість якого уже усвідомлювалась тоді, описується в романі практично невідомого нині фантаста Еммануїла Зеліковича «Наступний світ» (1930). Автор оповідає про подорож американського професора і його помічника-інженера на таємничу планету, де місцевими мешканцями побудоване ідеальне суспільство. Після ознайомлення з визначними пам'ятками і побутом місцевих жителів, земляни відправляються на сусідню планету, де панує буржуазний лад і фактично ініціюють там глобальну революцію.

Родзинка роману полягає в тому, що автор поміщає комуністичну планету в… паралельний всесвіт. Мандрівники потрапляють туди за допомогою чотиривимірного (!) променя, який випускає апарат, винайдений професором. Крім того, Зелікович впритул підходить до ідеї, висловленої у фільмі «Матриця» — наш світ може бути всього лише проекцією, в даному випадку — тривимірною проекцією чотиривимірного світу.

Основний мінус «Наступного світу» — його шаблонність і агресивна заідеологізованість (особливо в другій частині). У світі комунізму давно немає каральних органів і силових структур, але, тим не менше, при польоті до сусідньої відсталої планеті «гуманні прогресори» з явним задоволенням особисто нищать проклятих буржуїв. З блискучих зорельотів комуністичних напівбогів десантується підпільний партосередок місцевих революціонерів, який і організовує повалення антинародної влади.

Ще більше схематизму й заідеологізованості помітно у повісті Яна Ларрі «Країна щасливих» (1931). Автор описує життя «Республіки», де панує, попри декларований комунізм, лад, більше схожий на державний капіталізм. Про світ за межами «Республіки» не згадується. Безкінечні мобілізації «трудових армій», гігантоманія будівництв, волюнтаристські проекти, масове застосування практичного безмежного некваліфікованого людського ресурсу (хоча є згадки й про автоматизацію) – усе це не є дивиною в «Республіці». Чи не єдиним серйозним достоїнством книги є те, що автор, можливо, першим серед утопістів поставив питання про енергетичну проблему, яка неминуче нагадає про себе у майбутньому.

Певні риси комуністичної утопії є у романі Леоніда Леонова «Дорога на Океан» (1935, 1936). У цьому об’ємному (біля 600 сторінок) зразку соцреалістичної літератури містяться невеликі футуристичні вставки. В цілому твір присвячено будням провінційних залізничників. Час від часу головному герою у снах являється світлий світ майбутнього. Щоправда у майбутньому автор допускає існування таких понять, як «урядова комісія» та «виконком». Майбутнє у баченні Леонова бачиться переспівом СРСР 1930-х. Оригінальністю, проте, відзначаються кілька сторінок наприкінці роману з описом гіпотетичної зустрічі космічної експедиції жителями об'єднаної Землі, що є предтечею сюжетних ліній фантастики післявоєнного періоду.

Останнім довоєнним утопічним твором в СРСР можна вважати «Мандрівку до країни комунізму» (рук. 1939-1942; 1965) Євгена Петрова (Катаєва), що стала також останнім незавершеним творчим задумом цього письменника. Твір представляє собою відверту агітку тогочасному Радянському Союзу. За сюжетом сюди приїжджає американський журналіст і переймається симпатією до «соціалістичної» держави. Пропагандистський стиль у «Мандрівці…» сусідить, приміром, з явно сумнівними тезами щодо відмирання кінематографу в майбутньому, підкреслюється «історична велич російського народу» і т.п.

Утопії 1950-х – 1970-х років: найвідоміші твори

Період хрущовської відлиги став новим етапом у розвитку наукової фантастики в СРСР. Лібералізація суспільно-політичного життя, послаблення ідеологічного тиску, запуск першого супутника, політ людини у космос, декларування побудови матеріальної бази комунізму уже в найближчому майбутньому – усе це сприяло появі більш продуманих і менш заідеологізованих творів соціальної фантастики. Атмосфера прогресу і космічних подорожей міцно завоювала серця фантастів цього періоду. Кінець 1950-х – 1960-ті роки стали своєрідним золотим часом для появи радянських утопій.

У цей період з’явилася відома утопія «Магелланова хмара» (1955) Станіслава Лема. Хоча вона й не належала радянському автору, проте написана була цілком у дусі радянської парадигми. До цього твору автор сам ставився досить скептично, заборонивши публікувати переклад роману японської мовою: «Японія не знала комуністичного режиму, і якщо мій роман зверне у комунізм хоча б одного-єдиного японця, мені судилося горіти у пеклі». Комуністичний лад в романі радше фоновий, іноді навіть формалізований. Згадуються, зокрема, перша і друга фази комуністичної формації, водночас читачеві дають зрозуміти, що комунізм – універсальна закономірність розвитку будь-якого гуманоїдного суспільства у Всесвіті. Люди майбутнього постають у романі доволі буденними, цілком пересічними персонажами. Так, вони теж роблять благородні вчинки, теж жертвують собою заради інших, але роблять це без піднесеного пафосу. Люди Лема – це, по суті, наші сучасники (хоч за хронологією романа минуло вже більше тисячі років), вони іноді постають боягузами, нерішучими слабодухами.

Автор віддає належне традиції масштабного переплануванням екосистеми планети: на Гренладнії у світі Лема буяють тропіки. Незважаючи на описи широкого використання автоматизації, для ремонту космічного корабля персонажі використовують технічні засоби, що мало чим відрізняються від сучасних. Такою ж недосконалою виглядає й медицина майбутнього. Інший сюжетний недолік пов'язаний із тим, що комуністичне людство за тисячу років так і не вийшло за межі Сонячної системи. Коли ж політ до системи Центавра все ж був здійснений, то на його шляху був виявлений корабель «атлантидів» (вочевидь, представників західних країн). З цифр, наведених в романі, виходить, що імперіалісти стартували десь у наш час…

Справжньою революцією у жанрі стала творчість російського фантаста Івана Єфремова. Роману «Туманність Андромеди» (1957), що здійснив чималий вплив на розвиток соціальної фантастики в СРСР та інших країнах «соцтабору» присвячено чимало літератури, тому обмежимося найсуттєвішими заувагами. Головною заслугою Єфремова є скрупульозно-науковий рівень постановки проблеми про майбутній розвиток суспільства. Гуманізм, домінант суспільного над егоїстичним, комунізм як необхідна передумова появи надрозвиненої космічної цивілізації, світове братерство звільнених від соціальних пут розумів, краса як вияв природної доцільності, інферно, стріла Арімана – усі ці ідеї бачимо у творах Єфремова. Герої Єфремова – фізично сильні, красиві люди, які, втім іноді нагадують холодних напівбогів; мужні чоловіки-герої, та сповнені свого достоїнства красиві жінки. Письменник дає свої відповіді на питання, що становить одвічну проблему авторів утопій – чим будуть зайняті люди, якими будуть їхні помисли і поривання в епоху «світлого завтра», коли не буде нинішніх суспільних протиріч.

У повісті «Серце змії» (1959) Єфремов продовжує філософські роздуми над долею розуму і закономірностями розвитку суспільного і космічного. Автор висуває ідею універсальності розумного життя у Всесвіті і незалежного один від одного досягнення планетарного комунізму таким розумним життям, що дає колосальне вивільнення ресурсів для освоєння Космосу і пізнання навколишнього.

«Година бика» (1969), роман, що набагато прохолодніше був зустрітий критикою, напевно, ще яскравіше передає авторську концепцію комунізму через протиставлення суспільству планети Торманс.

Світи братів Стругацьких багато в чому задумувалися як протиставлення концепції Івана Єфремова. Аркадій і Борис Натановичі прагнули показати новий світоустрій через діалоги і ситуації, в які потрапляють звичайні, пересічні люди майбутнього, у яких часто вгадуються типові образи представників радянської науково-технічної інтелігенції. У цьому сенсі в творах Стругацьких (навіть відносно об’ємні свої речі вони визначали як повісті) менше пафосу і філософії, проте більше художності, аніж у Єфремова. Ще одна особливість їх творчості – наявність світу «Полудня», проте відсутність власне утопічного центрального роману з докладним описом соціального життя землян майбутнього. Деякі уривкові відомості можна знайти у творах «Передполудневого циклу». Так, у «Країні багряних хмар» (1959) згадується Союз Радянських Комуністичних Республік, а у «Стажерах» (1962) говориться про наявність ринкової економіки в США, але без монополій і крупних фірм. У «Хижих речах сторіччя» (1965) описуються міщанські типажі в курортному приморському містечку явно західного типу. З усього цього слідує, що Стругацькі у «Передполудневому циклі» описують ще острівну утопію, «комунізм в окремо взятій країні».

Заголовною, й напевно, найбільш оптимістичною річчю у творчості Стругацьких є збірка «Полудень, ХХІІ сторіччя» (1967), що й дала назву авторській утопічній моделі. Незважаючи на те, що комунізм, судячи з другорядних деталей, не зовсім доведений до досконалості, в атмосфері твору відчувається якась легка безтурботність. В образах космольотників і десантників вгадуються романтики 1960-х. Міркувань про соціальний устрій небагато, оповідання складаються здебільшого з діалогів та побутових сценок, про що говорилося вище. Самі оповідання досить різноманітні за тематикою. Тут і глобальні проблеми – зустріч комуністичного людства з біоцивілізацією інопланетян, спроба зробити оцифрування особистості, і зовсім тривіальні, як, наприклад, виховання важкого підлітка.

Оригінальною, написаною у нехарактерній для радянської фантастики стилістиці космоопери є трилогія Сергія Снєгова «Люди як боги». Перша частина трилогії — «Галактична розвідка» (1966) знаменна тим, що тут ставиться проблема гуманізму, що виходить за межі Землі. Чи повинні люди поширювати свій альтруїзм, допомагати, включати до своєї спільноти представників інших світів, що значно відрізняються фізично, морально і соціально? В цьому відношенні цікавий епізод зі «змієдівчиною» Фіолою, любов до якої головного героя виявилася короткою, і, природно, передчасною. У другій частині – «Вторгнення до Персею» (1968) автор протиставляє землянам-егалітаристам структуроване суспільство «руйнівників», які стали потім «деміургами». Протистояння «комунізм-капіталізм» переростає вже у щось більше – війну добра зі злом. У останній частині трилогії – «Кільце зворотного часу» (1977) описується раса рамірів, які досягли такого рівня самоорганізації, що можуть керувати часом та розчищати центр Галактики від надлишку зірок. Поряд з ними люди, високорозвинені галакти і руйнівники-деміурги разом узяті здаються мурахами.

Закінчення цієї зоряної епопеї життєствердне. Людині є ще куди рости, вона не застигла у своїй величі за зразком рамірів. Хоч люди вже як боги, у них є неспокійний серце першовідкривачів, носіїв світлого і безкорисливого. Напевно, для цієї мети автор підкреслює ознаки старості у діючих персонажів, роблячи їх трохи недосконалими і смертними. Всі персонажі-земляни близькі і зрозумілі, хоча й виглядають людьми майбутнього.

По-своєму будує світ майбутнього у своїй дилогії про каллістян Георгій Мартинов. Добру половину роману «Каллісто» (1957) займає детективний сюжет, де імперіалісти-терористи намагалися вкрасти технічні секрети інопланетян-каллістян і не дати Радянському Союзу оволодіти передовими технологіями гостей. Проте є тут і невеликі за обсягом, але красномовні свідчення суспільного устрою каллістян. У них повний комунізм, їх соціум давно пережив соціалістичну фазу. Каллістяни безпосередні, наївні, добрі й людяні та дуже схожі на землян. Якщо в першій книзі дилогії відчувалася якась наївна награність сюжету, натягнутість фабули, то в «Каллістянах» (1960), автор, безумовно, виграв за рахунок розвитку теми космічної подорожі, вмілого показу життя каллістян на своїй планеті, а також органічно вплетеної в сюжет романтичної історії. Мартинов – один з небагатьох радянських фантастів, яким дійсно вдалося утримати баланс між простим, зрозумілим, а, головне, цікавим для юного читача поглядом на суспільний устрій майбутнього і стрункістю висновків, цілісністю поглядів. Тут і 4-годинний робочий день, який, незважаючи на рекомендації медиків, так і норовлять продовжити завзяті працівники, і автоматизація виробництва, і всесвітня мережа (в романі це «екрани», які стоять у кожному домі), і відсутність економіки з політикою, і нестримний технічний прогрес. Автор натякає, що й інститут шлюбу в каллістян уже давно змінив свою суть. Напевно, найбільш неправдоподібним виглядає сценарій «безкровної революції», у ході якої від правителів відвернулося навіть найближче оточення, що призвів до побудови такого суспільства.

У іншому романі Мартинова – «Гіанея» (1963, 1965) ставиться проблема перевиховання, еволюції особистості, що сформована у елітаристському суспільстві. Саме така героїня на ім’я Гіанея потрапляє у суспільство землян, що давно живуть без кордонів і користуються міжнародною мовою. З представниці традиційного, жорстокого суспільства, де жінки не мали ніяких прав, крім права вибору чоловіка, Гіанея поступово стає жінкою Землі, новою людиною. Відомо, що перший варіант роману більш трагічний – Гіанея вмирає, ставши жертвою злоби своїх одноплемінників, не вписавшись у суспільство Землі. Стараючись догодити підлітковій аудиторії, автор радикально змінив закінчення роману – у другому варіанті твору (1971) головна героїня залишається живою й перетворення особистості логічно завершується. Як і в «Каллістянах», на батьківщині одноплемінників Гіанеї, що виношували плани колонізації Землі, зрештою переміг лад, аналогічний земному.

Проблеми адаптації до комуністичного суспільства відображені і в «дорослому» романі «Гість з безодні» (1962). Людина з ХХ століття, колишній радянський снайпер часів Другої світової прокидається через тисячоліття після своєї смерті. Наука дев'ятого століття комуністичної ери (нове літочислення ведеться від 1917 року) досягла неймовірних висот в галузі відновлення мертвих тканин. Перша третина роману присвячена висвітленню конфлікту героя з чужим для нього майбутнім світом. Освоїтись йому допомагають представники екіпажу далекої космічної експедиції, майже сучасники героя з недалекого для нього майбутнього, що завдяки ефекту відносності часу потрапили на Землю через тисячоліття. У світі майбутнього давно немає окремих народів, держав, кордонів. На Землі в ходу одна спільна мова на основі суміші колишніх європейських мов, хоча у Східній Азії збереглася своя мова. Держструктур не залишилося, вся «влада» представлена ​​Радою науки і Радою техніки. Великих успіхів людство досягло у царині освоєння космосу, технічному розвитку, особливо транспорту. Чи не основним досягненням є антигравітація, яка використовується повсюдно. Мартинов описує пристосування і механізми, які нагадують сучасні мобільні телефони і скайп-зв'язок. Люди майбутнього досягли значних успіхів у відтворенні людського капіталу. Дворічні малюки за розвитком відповідають восьмирічним з ХХ століття, з цього віку вони навчаються в спеціальних громадських педагогічних закладах — «комбінатах».

Роман, очевидно, є своєрідною відповіддю на набагато похмуріший твір Станіслава Лема «Повернення з зірок» (1961) із подібним сюжетом, де головний герой фактично тікає із незрозумілого йому суспільства у космічну подорож, так і не прийнявши його внутрішньо.

Інші радянські та російські утопії

Зустрічалися в цей час, втім, і не завжди сюжетно продумані та ідейно непротиречиві твори. Наприклад, у романі Юрія та Світлани Сафронових «Внуки наших внуків» (1958) подібних недоліків чимало. Опис сюжету схематично-сухий, зовсім не розкриті характери головних персонажів, не відображена внутрішньо-моральна сторона людини нової епохи. Суспільний устрій у творі є ідеалізацією СРСР: урбанізовані колгоспи, глобальна перебудова природи, мирний атом і кібернетика. Ядерні випробування, до речі, проводяться на населеній планеті, розтоплюється весь лід Антарктиди і т.п.

У повісті Олега Корякова «Формула щастя» (1964) піднімаються морально-етичні питання людей майбутнього. Хоча події повісті відбуваються в невизначеному майбутньому, більшу частину обсягу цього твору займає псевдодокументальна розповідь про 1960-ті роки. Коряков створив образи майже ідеальних комсомольців, такі собі прообрази людей майбутнього. Старшокласники захоплюються поезією і лижним спортом, цікавляться творчістю Герцена і збираються після уроків для обговорення розлогих тем. Радянські люди на сторінках повісті, не маючи побутових зручностей, живучи в комуналках без газового опалення, міркують про вічні питання російської інтелігенції. Що є людським ідеалом, що є справедливим, а що ні?

Світ нащадків у повісті разюче схожий на десятиліття хрущовської відлиги. Герої старих щоденників і листів з 1960-х і їхні далекі нащадки – практично одні й ті ж типажі. Чудеса техніки і нові відкриття майже не згадуються, про суспільний устрій теж не йдеться. З лишком все це заповнюють моральні якості і характеристики нових людей, що прагнуть витворити свою власну формулу щастя.

Своєрідний стиль письма виділяє творчість Вадима Шефнера. Його твори стоять на стику соціальної фантастики, казки для дорослих, гумористичної фантастики та інших фантастичних піджанрів. Так, повість «Дівчина біля урвища, або Нотатки Ковригіна» (1964) суміщає риси виробничої та «м’якої» фантастики. З одного боку, центральною сюжетною віссю повісті є пошук універсального матеріалу, який має замінити усі існуючі будівельні матеріали. З іншого боку, розповідь ведеться від імені гуманітарія-літературознавця, абсолютно недосвідченого як у техніці, так і в деяких тривіальних життєвих питаннях.

Дуже барвисто описаний у повісті День скасування грошей, що й так стали на той час чистою умовністю. Для головних героїв, завзятих філателістів, справжнім ударом стала відміна випуску марок, адже марки — підтвердження оплати поштової послуги, а гроші-то вже є надбанням музеїв. Шкідливі звички, такі як куріння, розпивання алкоголю або вживання лайливих слів, залишилися в минулому. Ковригін, один з головних героїв і автор «Записок ...» займається збором таких лексичних атавізмів, що позначали колись віджилі суспільні явища.

Незважаючи на загальний мажорно-іронічний лад повісті, розв'язка у цій історії трохи трагічна. Але, смерть Людини, що подарувала суспільству результати праці і творчості всього свого життя, була не марною. Новий універсальний матеріал відкрив шлях до зірок.

У іншому творі Шефнера – романі «Хижка боржника» (1981) бачимо ще більш неймовірне поєднання – утопічні мотиви, побутові замальовки з життя Ленінграда 1950-х – 1960-х років, та навіть умовні апокаліпсис з постапокаліпсисом. Головні персонажі в романі Шефнера – не напівбоги, а живі люди з усіма своїми дріб'язковими негараздами і недоліками. На передній край Шефнер ставить так званих військових істориків – людей, у яких ще зберігається статут і форма, і які в більшій, ніж інші мірі схильні до самопожертви. Ленінградці періоду відлиги теж не канонічні. В основному добрі, душевні люди, втім, не позбавлені «пережитків власництва».

Головний герой, представник того часу, дивовижним чином отримує індивідуальне безсмертя й «своїм ходом» опиняється у світі далеких нащадків. Безсмертя, як сніжний ком, що перетворюється в лавину, тягне за собою низку боргів і помилок головного героя. Швидше несвідомих, але таких, що вимагають спокути…

Філософсько-меланхолійні твори Геннадія Гора сповнені роздумів про внутрішній світ героя в новому суспільстві. У повісті «Мандрівник і час» (1962) після доволі традиційного початку (після анабіотичного сну герой повісті прокидається через 300 років) не слідує екскурсія по утопії майбутнього, хоча суспільний устрій комуністичного прийдешнього вимальовується в одному розділі досить рельєфно. Замість цього читач занурюється у моральні переживання героя, світ філософських роздумів: що є людина і людське, де грань між людиною і природою, людиною і машиною; про простір, час, саму нескінченність. У невеликій повісті «Уера» (1964) автор роздумує над феноменом особистості в суспільстві, позбавленому класових протиріч.

Кілька утопічних творів належать перу популярного у свій час фантаста і критика Георгія Гуревича. Найвідомішою з них, вочевидь є роман «Ми – з Сонячної системи» (1965). Комуністичне майбутнє в романі «виросло» із «першої соціалістичної держави» СРСР. Є, правда, в цьому світі і острівець традиціоналізму і клерикалізму – республіка ЦЦ («Цитадель Цивілізації»).

Продемонструвавши весь утопічний набір, що побутував у радянській фантастиці – сусідство технічних нововведень з ручною працею (чого варта сама «фотонна лопата», якою ріжуть гірську породу), масштабне перепланування земної кулі у парі з антигуманізмом щодо тварин і т.п., цей роман «розквітає» під кінець.

За сюжетом, було винайдено технологію копіювання, своєрідну чарівну паличку майбутнього. Спочатку це вирішило продовольчу проблему. Потім розпочалася боротьба з епідемією страшної хвороби, яку вдалося приборкати. Нове відкриття також призвело до розуміння природи старіння, клонування, а, зрештою, і безсмертя.

У оповіданні «Таланти на вимогу» (1986) Гуревич відповідає на питання щодо протиріч, які будуть стрижнем розвитку нового суспільства. Якщо протиріч між багатими і бідними уже не існує, то залишаються ще протиріччя між потребою у творчості, працею на благо людства й індивідуальними схильностями, талантами, які є неоднаковими від природи у кожного члена суспільства. Тобто хтось є талановитим художником, математиком, ремісником, а хтось просто пливе по течії. Між тим прогрес вимагає все нових і нових навичок та вмінь – неординарних, не обмежених тим, що дала людині природа, генетика. У оповіданні усе відбувається за допомогою чудо-уколів, що збільшують здатність до навчання певним видам діяльності. Будь-хто може придбати найрізноманітніші таланти. Природна нерівність (фізики – лірики, естети – практики) вирівнюється, проте не втрачається людська індивідуальність.

Гуревич, тонкий психолог (особливо йому вдається передати дитячу психологію), яскраво змальовує протиріччя між консервативною людською природою, що вже починає відставати від свого часу, і паростками нового, постлюдського.

Продовжує цю лінію Гуревич і в оповіданні «Ордер на молодість» (1988, 1990). У світі майбутнього, Всесвітній федерації Республік давно вже немає несправедливості. Буденною традицією стало омолодження організму після досягнення віку 60 років. Нові тіла, нові здібності, нові професії. Головному герою належить вибрати, ким же він хоче стати у своєму другому житті. Як виявилося, навіть пересічна, на перший погляд, людина, може бути корисна спільній справі.

Проблема безсмертя піднімається в фантастично-утопічній повісті «Мандрівка тривалістю в століття» (1963) Володимира Тендрякова, до речі, автора-нефантаста. Письменник своєю повістю немов запитує – в чому щастя людини, суспільства? І сам же дає відповідь – у русі, в розвитку, в сум'ятті. Адже спокій – це зупинка розвитку. Автор застерігає – особисте безсмертя – тупик. Навіть у смерті є своя роль – вона приносить оновлення і розвиток, дає початок несхожості; окреме, відособлене безсмертя саме по собі є тягучою болісною смертю, регресом. Безсмертним має бути саме суспільство, а не окрема особистість.

Як будуть жити люди в комуністичному майбутньому, чи не деградують вони від ситого благополуччя? Цього не станеться, якщо будуть ставитися амбіційні, зухвалі завдання і всі будуть працювати над отриманням результату. Кожне нове протиріччя при вирішенні дає поштовх вперед. Очевидно, навіть такому суспільстві будуть конфлікти, протиріччя й дилеми.

У цьому творі в людей майбутнього залишилося лише два природних ворога – Простір і Смерть. Зрештою, на сторінках повісті Тендрякова, люди таки перемагають ці одвічні природні бастіони.

Збірка Генріха Альтова «Розум, що обпалює» (1968) присвячена тема винахідництва. Представляє інтерес одне з його оповідань — «Порт кам'яних бур». Головна ідея така: комунізм – це суспільство, організоване на наукових засадах, тому є свідомим союзом всього людства Землі. Логічним етапом розвитку і становлення планетарного комунізму є вихід за межі планети і єднання з іншими розумами. Хоча Людина, принаймні, поки вона буде залишатися людиною в звичному для нашого розуміння сенсі, завжди буде цінувати Землю, тяжіти до своєї планети – матері і колиски, — саме про це йдеться в іншому оповіданні Альтова — «Дев'ять хвилин».

Соціальний оптимізм, що панував у фантастиці 1960-х, дещо відходить на другий план, а потім і взагалі зводиться нанівець протягом пізніших десятиліть. Стало зрозуміло, що побудувати світле майбутнє, принаймні у рамках СРСР-івської парадигми, не вдасться. Тому в 1970-х – 1980-х роках відомі фантасти того часу відходять від побудови утопій. З’являються антиутопічні, песимістичні твори. Вираженням атмосфери кінця 1980-х – початку 1990-х можна вважати роман Анта Скаландіса (Антона Молчанова) «Каталіз» (1991-1993, 1996), що є своєрідною пародією на «Ми – з Сонячної системи» Гуревича.

Утопії, натомість, продовжують писати провінційні автори, зокрема на Уралі і в Сибіру. Розглянемо кілька таких творів.

Семен Слєпинін у повісті «Зоряні береги» (1974) поєднав подібно до «Години Бика» Єфремова жанри утопії та антиутопії. Вихідці з утопічної Землі потрапляють на планету-двійник у паралельному Всесвіті, де перед ними постає жахлива картина технократичної тиранії. Але основне протистояння в романі відбувається не між двома світосистемами, не між, вочевидь, комуністичною Землею ХХІV століття і технократичною планетою Харда. На антагоністичних позиціях перебуває людина, що добровільно віддала владу безликій технології та природа, техніцизм і екологізм. Власне утопічні мотиви не є центральними.

Певне місце займають утопічні мотиви і в повісті В’ячеслава Назарова «Зелені двері Землі» (1977, 1978). Повість присвячена контакту об’єднаного людства Землі з розумною цивілізацією дельфінів. Попри невдалий перший контакт майбутнє у прогнозі автора виглядає багатообіцяючим. Обом расам суджено обопільно йти до Єдності.

У романі Любові Щедрової «Безкінечність початку» (1997) описується егалітарне майбутнє. Люди працюють лише до обіду і звичайно ж, немає ніякої рутини, суспільно-корисна праця і творчість – одне й те ж. Харчування і дозвілля людей відбувається у величних громадських палацах. Кожна дитина має визначитися до 16 років, ким вона має стати, щоб приносити користь суспільству, а не жити за його рахунок. Повноліття святкується символічною процедурою. Головна задача батьків, інституту шлюбу – виховання дітей, майбутніх повноцінних членів суспільства.

Багато місця в книзі відведено моралі й душі людини, людства. «Душа» тут розуміється не як якась трансцендентна категорія, а як природна сутність, моральне обличчя людини, як гегелівський «дух». Власне, символіка назви роману відображає безкінечність розвитку цього людського духу, що стоїть на початковій, підлітковій фазі.

Слід сказати, що автор абсолютизує категорії «добро і зло», надає їм характеру вічних істин, замінює ними поняття гуманізму й антигуманізму. Написаний у традиційній для радянської фантастиці манері роман, тим не менше, має й ряд особливостей, що є, очевидно, даниною часу написання. Щедрова, наприклад, прямо таки закликає нащадків не полишати Землю у майбутньому, що протирічить прагненню Людини до переборювання бар’єрів і відкриття нового. Також забагато місця відведено всіляким «біополям», гіпнозу, екстрасенсорним властивостям, герої у кінці книги левітують і т.п.

Напевно, одним із найвдаліших зразків жанру, що розглядається у даній розвідці, є повість Олександра Гордєєва «Не бійся темного сну…» (рук. 1992, вид. 2001). Це типовий твір у стилі «сплячий прокидається». Використовуючи давно відомий хід із «запуском потраплянця» в майбутнє, Гордєєв далі малює психологічну драму героя, оригінально зображує образ прийдешнього. Пристаркуватий письменник прокидається у молодому тілі, але з усім обсягом пам’яті з минулого життя. Він – перша ластівка у глобальному відновленні усіх людей, які коли-небудь жили на Землі. Самі люди майбутнього, звісно ж, безсмертні. Люди проживають кілька десятиліть, а потім «списують» зайві роки, омолоджуючись. Зрештою, головною метою безсмертного людства є розвиток у бік єднання у єдину космічну сутність (такий собі глобальний супермозок).

Суспільство ХLІV століття – це суспільство постійних електронних мікрореферендумів. Будь-хто по будь-якому питанню може висловити будь-яку пропозицію; коли вона набирає більше половини голосів тих, хто голосують, то автоматично приймається. Саме так було прийнято рішення про розпущення армій світу. Природу було звільнено від урбаністичних ракових пухлин – у міському парку не дивиною є лосиха з лосеням, а у московській річечці плавають сазани.

Головний герой, звісно, хоче влитися у це суспільство творчих вільних людей. Проте драма героя в тому, що він не може жити окремо від людей свого часу, тому просить розбудити його від «темного сну» через кілька десятиліть чи то століть, разом з усіма мертвими й ненародженими…

Західні утопії

Звичайно, фантастичні соціальні утопії писали і на Заході. Такі твори були не схожими на радянські утопії, оскільки відображали більш широку ідейну базу (альтернативний егалітаризм, анархізм, біокомунізм і т.п.), аніж це було в СРСР. На Заході не було «єдино правильної лінії партії», яка б указувала, який соціальний лад має бути присутнім у творах фантастів. З іншого боку жанр утопій у англосаксонській фантастиці був набагато менш популярним. Нижче спробуємо відобразити основні утопічні твори, які у тій чи іншій мірі розвивали тему побудови справедливого суспільства.

Значний вплив на уми сучасників здійснив твір американського утопіста Едварда Белламі «Погляд назад, 2000 – 1887» (1888). У романі автор зображує ідеалізоване суспільство майбутнього, де виробничий процес безпомилково регулюється державно-капіталістичним механізмом, основою життя соціуму є споживання. Хоча Белламі не запропонував новацій, які б принципово виходили за межі існуючої соціальної парадигми, ця книга спричинила фурор у читачів. Виникло безліч творів за мотивами «Погляду назад». Напевно, останнім переспівом цієї книги є «Поглянемо в минуле з року 2000» (1973) американця Мака Рейнольдса. Як і інші твори Рейнольдса з циклів «Утопія» та «Лагранж», ця річ є практично невідомою для вітчизняного читача.

Вільям Морріс, британський соціаліст, художник і фантаст був противником концепції облаштування суспільства, що запропонований у «Погляді назад». У своєму романі «Вісті нізвідкіля, або епоха спокою» (1890) він окреслив своє бачення суспільного ідеалу. Автор спробував сумістити соціалістичну утопію та середньовічні реалії. Роман містить численні протиріччя – у описаному суспільстві ізольованої Британії панує егалітаризм і відсутні класи, особливе становище мають мистці, проте люди відмовилися від індустрії та прогресу, живуть у патріархальних громадах, в умовах бездоріжжя і ручної праці.

Автором утопій був і відомий англійський письменник Герберт Веллс. Можна, зокрема, виділити два його твори – «У дні комети» (1906) та «Люди як боги» (1923). «У дні комети» є типовим зразком утопії І типу. Усі соціальні негаразди чудесним чином зникають після того, як люди починають дихати таємничим зеленим газом, що принесло з собою падіння комети. На Землі розпочинається ідилічна картина єдності і братства всіх людей. В наступному романі Веллс зображує утопічне суспільство, яке склалося на планеті-двійнику Землі. З одного боку в ньому немає професійних політиків, суддів, армії, поліції та інших атрибутів держави. З іншого боку тут ще оплачують працю безготівковими кредитами, кількість яких залежить від вкладу конкретного індивіда в загальне благо. Спільнота Утопії якимось дивним чином «усвідомила» всі жахи «Століття Хаосу» і відмовилося від тупикового шляху розвитку. Будучи прибічником фабіанського соціалізму, Герберт Веллс вірив у настання ери гармонії не через насильство (хоча у «Людях як богах» він вказує на всесвітню революцію як передвісника такої гармонії), а через виховання. Через це деякі сюжетні повороти виглядають нереалістичними й наївними.

Справжнім невизнаним класиком, творцем багатьох ідей, які пізніше використовувалися у творах багатьох фантастів і футурологів (як-от, наприклад, сфера Дайсона – штучна оболонка навколо Сонячної системи задля ефективнішого використання енергії світила), був британський фантаст і філософ Олаф Стейплдон. У своїх творах, що були оригінальним поєднанням філософського трактату й фантастичного роману (доволі часто в них навіть не було головних героїв) Стейплдон висвітлював своє бачення майбутнього людського суспільства, розуму та еволюції Всесвіту. У своїх творах, зокрема романах «Останні і перші люди: історія близького та далекого майбутнього» (1930), «Творець туманностей» (рук. 1933, вид. 1976) та «Творець зірок» (1937), які є справжніми філософськими епопеями, відобразився оригінальний авторський світогляд, у якому марксизм поєднувався з ідеєю світового розуму-бога (під терміном «бог», автор проте не розумів релігійне поняття).

«Останні і перші люди» за стилістичними особливостями можна визначити як філософсько-футурологічне осмислення феномена людства, його можливих доль, подане в художній формі. Перед нами постає воістину епічна, в деякому роді навіть псевдодокументальна історія людських спільнот протягом декількох мільярдів років. Перед внутрішнім зором читача поступово розгортається низка змінюваних одна за одною геологічних епох, космічних катастроф і соціальних потрясінь. Людство незліченну кількість разів піднімається до космічних висот, коли геній розуму пізнає і творить, але не менш часто соціальне життя дрібніє і примітивізується, людський рід деградує до тваринного рівня. За кілька мільярдів років змінилося вісімнадцять видів людей. Мова йде не тільки про біологічні відмінності, які були викликані як природною еволюцією, так і свідомою євгенікою, але і про відмінний спосіб мислення, властивий кожному окремому виду людей. У суспільстві соціальної гармонії жили лише кілька видів людей — Другі, П'яті, Сьомі. Найвищих висот в пізнанні самого себе як колективної сутності, індивідуального як частини великого Я, розвитку науки і технології досягли люди, які емігрували на Нептун (особливо останній вид – Вісімнадцяті). Незважаючи на трагічний кінець, сюжет залишає місце для надії. Зачатки життя і розуму чекають своєї години. Панспермія рано чи пізно дасть свої сходи. В цілому роман можна вважати своєрідним прологом в наступні, ще більш масштабні твори Степлдона.

У невиданому при житті автора творі «Творець туманностей» описується зародження життя і розуму на найбільшому, напевно, описаному у фантастиці рівні – на рівні гігантських скупчень протозоряної речовини. В групах мешкали соціальні туманності, окремо – туманності-соліпсисти. Саме соціальні туманності послужили локомотивом вселенського розвитку. Одна з таких туманностей прийшла до ідеї наукового пізнання світу, самої себе, до панкосмічного, універсалістського мислення. Та паросток космічної гармонії був розтоптаний у нескінченних сутичках-війнах… У творі бачимо також філософське осмислення ідеї глобальної війни та революції, а також шляхів виходу з цивілізаційного тупика. В образах Світлого Серця й Вогняної Стріли вгадуються Махатма Ганді (Ісус Христос?) та Володимир Ульянов (Ленін). Післяреволюційні зміни, що ознаменували перемогу над мілітаристами-канібалами, продовжувалися недовго. Війна між прихильниками двох шляхів розвитку ускладнилася природнім шляхом розкладу галактик, конденсації речовини в зірки.

«Творець зірок», що став головною працею у творчій біографії Стейплдона, — це, власне, радикально переписаний варіант «Творця туманностей». Універсальний закон суспільного прогресу проявляється на сторінках роман в тому, що суспільства, наскільки б не був екзотичним зовнішній вигляд їх представників («симбіоти», «композити» та ін.), розвиваються за єдиною вселенською програмою. Найбільших успіхів добилися ті, хто зумів подолати тваринний індивідуалізм, досягнувши суспільної гармонії. На шляху до прогресу, багато розумних рас впадали в релігійне розуміння комунізму, прагнули насильно «ощасливити» інші розумні суспільства за допомогою військової сили, але в кінці кінців войовники були переможені за допомогою телепатії. Надзвичайно цікавою є авторська ідея інтеграційного руху: еволюція з розрізнених свідомостей «Я» до «МИ», яке знову стає величезним «Я» (колективний розум). «Я» одного суспільства виходить на новий рівень, взаємодіючи з сусідніми зоряними цивілізаціями, незабаром вся Галактика стає одним «Я». І тут по суті, жива, розумна, спочатку Галактика, потім Всесвіт усвідомлює всю свою мізерність, нікчемність перед ликом Творця Зірок. Людство, за задумом Стейплдона, має йти слідом за світлою сутністю Творця, не піддаючись темній, щоб не деградувати, до агресивного фашистського ідеалу чи знеособленого, такого, що топче індивідуальність, сталінізму. Саме суспільне, духовне і розумне єднання дозволить йти далі, до незвіданих вселенських далей.

Теми еволюції суспільства, пошуки суспільного ідеалу хвилювали й американського фантаста Теодора Старджона. У своєму оповіданні «Мікрокосмічний бог» (1941) Старджон ставить питання про еволюцію штучно створених суспільств та колективний розум. В оповіданні «Умільці планети Ксанаду» (1956) роздуми про колективний розум отримують своє продовження. У цьому творі оповідається про зустріч представників двох планет з протилежними цінностями і суспільним устроєм. З одного боку – агресивна структурованість, індустріалізм і урбанізм, жадоба влади і поневолення, обман і війна; з іншого – трохи більше десятка тисяч жителів на всю планету, мікросуспільство без міст, люди, які створили гармонійну біоцивілізацію, своєрідний екокомунізм. Прагнучи осягнути секрет виробництва будь-яких речей на планеті без видимої промисловості, секрет колективної свідомості, розуму і волі місцевих жителів, чиновник-колонізатор краде у них один з чудових поясів. Але у себе вдома застосування цього диво-артефакту не призвело до створення армії завойовників і супермайстрів, як це спочатку замислювалося. У «осередку цивілізації» почали відбуватися неочікувані зміни…

Оригінальне бачення суспільного ідеалу бачимо в романі американської письменниці Урсуле Ле Ґуїн «Знедолені» (1974). Сконструйоване нею суспільство живе за принципами анархізму (анархо-комунізму). У численних творах з циклу «Культура» (1987-2010) шотландського фантаста Ієна Бенкса бачимо теж не зовсім традиційне егалітарне суспільство, суспільство комуністичного гедонізму, яке не уникає війн з більш відсталими цивілізаціями.

Окремо також слід виділити творчість англійця Чайни М'євіля. У своєму циклі творів «Нью-Кробюзон» (2000-2005) логіка подій підводиться до побудови соціальної утопії, проте автор обмежується показом життя у міських нетрях, а також темою революції.

Українські утопії

Утопічні мотиви у творчості українських фантастів не набули такої популярності, як у їхніх російських колег. Ті нечисленні зразки утопій, які все ж траплялися, були сформовані під впливом російської, або, рідше, західної культурної традиції. Дещо осібно в цьому ряду стоїться творчість Олеся Бердника, про що йтиметься нижче. Причина низького інтересу українських авторів до розробки теми утопій, на наш погляд, крилася у наступному. Україна не мала тривалого періоду державності, відповідно українській літературі не було притаманне глобалістське, у тому числі й панутопічне мислення. Перед тими, хто працював у царині фантастики завжди стояло питання утвердження власне української традиції, витворення окремого від російського чи загальнорадянського стилю письма, власних тем і колориту.

Згідно даних, наведених у щойно перекладеній на українську мову монографії канадського дослідника українського походження Волтера (Володимира) Смирніва «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд» (2013) перша українська соціально орієнтована утопія з’явилася за межами України. Мова йде про роман уродженця Полтавщини, мешканця Канади Павла Крата «Коли зійшло сонце» (1918). Твір представляв собою соціалістичну «ненасильницьку» утопію, в якій автор переосмислив спадок своїх попередників – Е. Белламі, В. Морріса та Г. Веллса. Через рік Крат переклав цей роман на англійську мову, значно переробивши зміст; соціалістична утопія була перетворена на релігійну. Нову редакцію твору так і не було надруковано.

Першим україномовним фантастичним твором, виданим на території України було «Фантастичне оповідання» (1925, за іншими даними – 1923) Івана Сенченка. Окрім зазначеного, це ще й перша утопія в Україні. Цей невеликий за об’ємом твір нічим видатним не вирізняється. Схематизм, підкреслена ідеологічна спрямованість і сюжетний мінімалізм – основні риси цього оповідання. Чи то уві сні, чи то в якомусь дивному стані головний герой бачить новий світ. Він потрапляє у майбутнє – часи Великих Комун. Люди в цьому світі живуть у будівлях з ущільненого повітря. Величні Будинки Праці є справжніми палацами, а люди вже давно вітаються, мовлячи кожного разу «Доброї праці!» замість старого «Здрастуйте»… У світі Великих Комун переможені хвороби, розгаданий секрет старіння і безсмертя.

Усю земну кулю охоплює ціла система Комун. Найбільша з них простягається чи не через усю Євразію. ЦК Винаходів і Праці прагне вирішити демографічну проблему; Вища рада Комун видає постанову, яка дозволяє помирати людям, що не мають більше снаги до праці і творчості…

Роман Володимира Винниченка «Сонячна машина» (1928) попри те, що деякі критики відносять його до жанру утопії, все ж не є утопічним у прийнятому значенні цього слова, оскільки не містить опису ідеального суспільства. У романі присутня тема класового протистояння, революції, а також винайдення чудо-матеріалу геліоніту. Власне автор тільки підводить читача до того, що «сонячний хліб» колись таки буде слугувати всім людям, а не купці обраних; цю майбутню епоху автор не описує.

У невиданому романі Винниченка «Вічний імператив» (рук. 1933-1936) є опис майбутнього суспільства без кордонів, де польоти на Марс – звичайна туристична прогулянка. Щоправда, даний рукопис наразі недоступний для українського читача (оригінал зберігається в США).

Подібно до «Сонячної машини» тема революційного винаходу, що круто змінює життя мільйонів людей, присутня в романі Дмитра Бузька «Кришталевий край» (1935) та повісті «Кришталеві дороги» (1970) Миколи Дашкієва. В обох псевдоутопічних творах (серед любителів фантастики існує версія, що Дашкієв використав сюжет роману Бузька, попередньо його вдосконаливши, хоча Дашкієв заперечував такі припущення) присутнє чудо-скло, навколо винайдення і заволодіння формулою цього матеріалу розгортаються неабиякі пристрасті. Шпигунські скандали, «перетік мізків» на бік геополітичного противника, кримінальні розбірки закінчуються, звичайно ж тим, що термоскло таки опиняється в розпорядженні СРСР. В обох творах не згадується про вплив нової технології на суспільство. В романі Бузька навіть зазначено, що першими з чудо-скла почали виготовляти в промислових масштабах танки і літаки-винищувачі.

Творчість Олеся Бердника – справжня віха в історії розвитку української фантастики. Уже перші літературні спроби Бердника засвідчили те, що автор прагне розвивати власний стиль, формулювати свої ідеї, а не плентатися за ідеологічними вказівками функціонерів від літератури. Незважаючи на те, що автор мав доволі складні стосунки з владою, страждав за свою творчість, його тривалий час не друкували, виступив піонером філософської фантастики в Україні, дав путівку в літературне життя напрямку, який нині прийнято називати «технофентезі», привніс у фантастику справжню вишуканість мови й поетичність викладу.

Світогляд Бердника – тема окремої об’ємної розмови. Тут лише зазначимо, що творчість Олеся Павловича можна умовно розділити на два періоди – у першому присутні (або й переважають) утопічні мотиви, у другому – езотеричні. Проте у більшості творів письменника можна побачити одну спільну рису – прагнення поєднати віру і науковий пошук, устремління до прогресу і глибоку традиційність, матеріалізм і занурення у теми біополів та енергії думки.

Утопічна «космоопера» (даний термін умовний, в СРСР він не використовувався) «Шляхи титанів» (1958) уже демонструє розрив шаблонів радянської фантастики. Постійні космічні перельоти, трансгуманізм, незвичний національний склад космічних кораблів яскраво виділяє цей роман з маси тієї фантастичної літератури, що видавалася в 1950-х. Щодо суспільного устрою людства ХХХІ століття у кінці твору сказано, що люди давно пройшли шлях суспільного антагонізму. Основні проблеми розвитку цивілізації тепер пов’язані з освоєнням космічного простору та трансформацією власної людської природи. Чи не основна проблематика твору – обережність під час просування шляхом технологічного прогресу.

Тема суспільного прогресу й трансгуманізму переплітаються на сторінках бердникового роману «Стріла часу» (1960). Цікавими для нас є два суспільства, показаних у книзі. Перше – мешканці далекої галактики, що давно обігнали земне людство у своєму розвитку. Доволі цікавою є думка Бердника про Велику Революцію, але революцію не суспільну, а кардинальну зміну своєї природної сутності. Підступивши до своєрідного бар’єру росту у вигляді тілесних обмежень, мешканці далекої планети перебудували свої тіла, відмовилися від споживання тваринної їжі. Згодом їх наука розв’язала проблему старіння. Смерть залишилася, проте кожен із мешканців далекої цивілізації помирає лише тоді, коли виконує своє глобальне життєве призначення, пройде свою дорогу буття. Власне, усе це дало змогу трансформувати свою, людську природу й колонізувати великі космічні простори. Проте в кінці книги ця цивілізація прийшла до того, що усвідомила, якою хибою є відхід від природи, стала жити у гармонії з давно покинутою колискою – планетою, яка знову заселяється розумними мешканцями. Друге суспільство – мешканці «мандрівної планети», що прилетіла до Сонячної системи і вбудувалася у орбіту Землі (по той бік Сонця). На цій планеті також панує комунізм.

Роман «Діти Безмежжя» (1964) багато в чому був переломним у творчості Олеся Бердника. Тут уже бачимо відхід від опису технічних пристроїв чи космологічних явищ, зате відстоюється позиція щодо переваги думки над матерією. Власне, цей роман послугував своєрідним трампліном ідей, розвинених у пізнішому «Зоряному корсарі» (1971). Про комуністичний світоустрій йдеться в двох місцях роману. Так, під час уявної подорожі до майбутнього розкривається картина егалітарного ладу нащадків, який, проте, нагадує ідеалізоване, технічно оснащене традиційне українське село. Проте основні філософські образи роману – це категорії Безмежності та Єдності. Безмежність – це водночас і безкінечність простору-часу, і розвій еволюції, у тому числі еволюції розуму. Єдність – спільність усього матеріального (Всесвіт як єдине ціле), єднання людей, розумних істот Всесвіту. В далекому майбутньому люди пройдуть шлях від окремішності до Єдності. Власне, це вже не будуть люди у традиційному розумінні. Це буде Єдина Розумна Сутність, що буде осягати і творити у вселенських масштабах. А до того люди навчаться створювати з газопилових туманностей зорі, сіяти життя, поширювати ідеї гуманізму серед примітивних розумів.

«Зоряний корсар» — складний, багатоплановий роман, де химерний сюжет поєднано із численними алегоріями, узагальненнями та моральними імперативами. Цей роман став вершиною творчості Олеся Бердника. У ньому Олесь Павлович, здебільшого, відходить від суспільно-утопічного дискурсу, тому ми не будемо вдаватися у докладний аналіз даного цікавого й справді епохального твору, виділимо лише окремі утопічні моменти, наявні в романі.

В одному з розділів крупними мазками описується комуністичне майбутнє Землі ХХІ століття. На всесоюзному (читай – всепланетному) референдумі позитивно вирішується питання про колонізацію екзопланет. Усе людство об'єднане Любов'ю (важливе поняття в романі, навіть космічний корабель носить красномовну назву «Любов»). Увесь екіпаж космічного корабля – представники найрізноманітніших націй, справжні універсальні люди майбутнього; кожен з космонавтів має кілька не пов'язаних спеціальностей.

Такі герої як Аерас, Корсар, Космократори виступають носіями навіть не комуністичної свідомості, а ідеї зоряної трансгуманістичної єдності. Власне, Зоряний корсар є своєрідною інтерпретацією образу античного Прометея.

Роман українського російськомовного фантаста Володимира Савченка «За перевалом» (1984) є, без сумніву, одним з кращих зразків комуністичної утопії. Автору вдалося вдало поєднати цікавий сюжет з оптимістичним баченням майбутнього, головних персонажів, які кардинально внутрішньо трансформуються протягом усього твору, з чисто інженерними замальовками і, зрештою, дуже яскраво описаною проблемою контакту з позаземним розумом.

...Якось один швейцарський професор задумав експеримент, тривалість якого повинна тривати кілька тисяч років. Щоправда, проснувся він всього через два століття. Перед обивателем-міщанином стоїть непосильна задача – якось вписатися у суспільство, що постало після глобальної екологічної катастрофи і де давно вийшли з ужитку такі поняття як «обман» та «нажива». Проте, незважаючи на відсутність грошового обігу, тут існують особисті рахунки, які вимірюються в кількості «біджів». Ця умовна одиниця (біт + джоуль) дає право на відповідне споживання інформації та енергії. Таким чином, нерівність повністю ще не ліквідовано.

У кожного з людей майбутнього є своя місія, яка відповідає умінням і покликанням конкретної людини; просто жити в своє задоволення не забороняється, однак такий спосіб існування викликає громадський осуд. Коли один з головних героїв, який прожив довге і повне звершень життя, відчув, що власної місії служіння суспільству у нього вже немає, він свідомо обрав суїцид як вихід з внутрішньої дилеми.

Жанр утопії в сучасній українській фантастиці представлений двома сюжетно пов’язаними один з одними романами ще одного російськомовного письменника Андрія Дмитрука. Анонсоване у передмовах до твору «Смертоплавці» (2008, 2012) продовження традицій Івана Єфремова має місце бути, проте більше вплинули на його ідейне наповнення положення «Філософії спільної справи» (1906-1913) російського косміста та релігійного мислителя Миколи Федорова.

За сюжетом дилогії Дмитрука далекі нащадки, справжні напівбоги з ХХХV століття, впровадили технологію, яка формує на атомарному рівні не тільки матеріальні тіла своїх предків, а й відроджує їх особистості. Одним з таких відроджених є юнак з Києва недалекого для нас майбутнього. Київ знаходиться в одному з кількох соціалістичних світових блоків-країн. Межі цього блоку простягаються від Тихого океану до Любляни, від Північного Льодовитого до Кабула. У «Захисті Ембріона» (2018) основні події перенесені в ХХХV століття, де безліч відроджених представників щонайрізноманітніших народів і епох проходять своєрідний підготовчий період у своїх «розверстках» — капсулах-імітаціях свого часу й культурного типу. Відроджені люди з минулого мають адаптуватися до життя в суспільстві, де перехід з тілесної в інформаційну форму є питанням бажання, де вирішується нетривіальна проблема спасіння глобального Розуму – побудова Ембріону нового Всесвіту.

***

Як бачимо, жанр комуністичної утопії, який ми виокремили в історії розвитку соціальної фантастики, має свої самобутні риси й характерні ознаки. Багато творів у цьому жанрі мають схожі сюжетні лінії та ідеї. У розвитку комуністично-утопічної фантастики були періоди злету і падінь, популярності й забуття. Усі ці перипетії певним чином відображають ті суспільно-політичні обставини, у яких вони створювалися.

Сподіваємося, цей, наразі, рідкісний жанр не будуть оминати своєю увагою як автори та фантастикознавці так і читачі – поціновувачі якісної фантастики.

https://proletar-ukr.blogspot.com/2020/06...

Автор — пользователь Фантлаба 240580

https://fantlab.ru/work1317465

.

Та в цьому частинний шлях, бо ж розв’язка лежить у всеохоплюючім збагненні дійсности. Та чи це зробить звичайний комп’ютер? Неможливо, бо ж воно не зрозуміє емоційні та естетичні фактори. Та коли Горениця представляє цю проблему Чорному Папірусові, воно відповідає: «Несеш у своїй свідомості нашарування псевдоінформації» (стор. 36). Та ця ідея лежить на шляху усіх шукачів правди. Універсальний Робот знаходить в собі зерно людських почуттів. Власні сновидіння Григорія Бови відкривають перед ним розв’язну проблем.

«Ми тюремники власного духу. І ключ – у нашому серці. Ми склали свої крила, свої неосяжні можливості в скриньку древніх догм і користувалися технічними протезами, замість того щоб безстрашно ринутися в рідну космічну стихію!» (стор. 235).

Розв’язка проблеми в особистості людини. Зерно всіх розв’язок у людині. Та це нагадує слова Сковороди «Шукай правду сам в собі». Але це не означає, що людське наставлення мало б бути егоїстичне, навпаки, настанова до світу має бути позитивна і любовна. Найтяжча проблема була УР-ові віднайти, що це любов, він не збагнув, що це духова спадщина віків, та що й навіть в ньому лежить зерно любови. Героїчна постать Гледіс могла отримати нове життя Свободи із Горіором, але перше вона бажала спробувати перемовити Арімана із шляху деспотії та інволюції. Любов Меркурія до Громовиці, його спонукувало до пошуку Космократорів, та в кінці він рішав з нею перейти в новий світ. Експеримент Горениці довершився тільки тому, що Григорій Бова був готовий піддатися долі, щоби спробувати віднайти Галю. Та в кінці любов Зоряного корсара до Космократорів означала, що в рішальному моменті він появився їм до помочі. А найкраще роз’яснення ідеї любови зробили малі квіти на Планеті Квітів.

Суть нашого життя – невичерпні поєднання любови.

«Наші предки передали нам просте й величне знання: пам’ять минулого свідчить, що мислячі істоти попередньої еволюції, які вели нескінченні війни і ненавиділи одне одного, завжди доходили до повного взаємознищення. Це говорить про те, що антиенергія ненависті є лише випадком, флуктуацією буття, яка неминуче згасає. А енергія любови, гармонії, спів’єдности не має закінчености – її можливості відкривають шлях у невичерпність буття» (стор. 97).

Або твердження Корсара: «Мій світ, мої прагнення – абстракція, якщо вони не освячені любов’ю!»•(стор. 218). Та любов мусить бути щира та правдива! «Лише щирий дарунок любови – без бажання відплати, без чекання подяки – відкриє суджену квітку Неможливого».•(стор. 248). Та шлях любови тільки веде в одну сторону: в Неможливе, в Безсмертя, в Безмірність Всесвіту. Та Бердник нас веде до висновку, що безмірність, Свободу тільки можна одержати із покиненням загальної форми. Для Бердника особовість, реальність індивіда – це незбагненне та невмируще явище, яке є вставлене в смертну, зайву форму тіла. Та найвище й найкраще визволення індивіда тільки здійсниться із знищенням (не смертним) тіла через квантум крок еволюції – це, що в творі Бердник називає перехід у неосферу, а в «2001 – Космічна Одисея» Дитина Зірок. Та брак зрозуміння цієї правди веде до деспотії та інволюції.

«В чому корінь нашої кризи? В обмеженості індивіда. Він іскра безмежжя, але не безмежжя. Він хвиля в океані, але не океан. Отже, практично він ніщо перед безоднею Несказанного» (стор. 173).

Але щоби дійти до позитивного рішення вибору між інволюцією та Свободою, треба мати відвагу героя. Людина мусить відкинути страх, «що людині потрібен не добробут, а вічна небезпека і прірва, перед якою дух міг би вирощувати крила для польоту!» (стор. 199). Та тільки через боротьбу за правду, змагання за добро та братерство відважних може людина себе відновити та звільнити. Та й це було завдання Космократорів на Землі.

«Аріман створив рабський світ для визиску. Ми ввійдемо туди і принесемо ідею повстання. Чуєте? Хай ми станемо каталізаторами неспокою, революції, пошуку, сумніву і прагнення. Аріманове створіння повстане супроти Творця. Система Ара не захотіла йти за нами в Світ Синтезу. Ми поведемо туди Новий Світ!» (стор. 262).

Та це дуже пригадує слова Христа, що Він не приніс в світ мир, але меч, який буде ставити батька проти сина та брата проти брата. Але люди можуть перейти в Новий Світ, та коли це зробили Горіор і Гледіс, Ареас мовив:

«Сьогодні народжується птах Свободи. Сум чи радість? Біль чи щастя? Сумує серце людини, бо розриває пуповину, яка зв’язувала його з теплим і затишним лоном матері. Радіє птах Свободи, бо виривається в обшир нового неба. Братове! Щоб зустрітися – треба розлучитися. Попереду – велике свято об’єднання в безмірності розуму, духу й чуття. Хай наші улюблені діти прокладуть вогняну дорогу до нового вирію. Людині суджено дати Розум і Серце Безмежності. Слухай же мене, Дитино Вічности! Розірви ланцюг міри, повстань на себе! Настав твій час – народись!» (стор. 256).

Це перетворення, це самотворення є ціль і завдання кожної людини.

Антитеза героя, Гомо Сатаніс, це Аріман і Кореос. Це люди деспотичні й егоїстичні. Вони управляють системами мертвих, пасивних душ, для кого потрібне матеріальне забезпечення, а не подвиг. Сам Кареос сказав, що він «прихильник врівноваження, доцільних рішень», а Горіор-Корсар – це «парадоксальний мислитель, аж до авантюрности» (стор. 197). Кареос – це Сталін, а Горіор – це Дон Кіхот. Та система Кареоса є паразитна, та він це сам твердить: «Щоб жити, треба когось асимілювати, знищити. Суть буття – у протиставленні когось комусь» (стор. 220). Система Арімана, ідеї Кареоса – це найвищий вияв егоїстичности. Люди та ціла система живуть тільки для власних потреб, для власного самозбереження; система високого рівня матеріальної еволюції зійшла на найнижчий щабель розвитку та на напрям інволюції.

Твір «Зоряний корсар» також представляє ідею еволюції, яка є дуже подібна до думок о. Т. Шардена. Завдання людини є винайти свою внутрішню реальність, свою внутрішню правду, та тим способом здобути оптимальну індивідуалізацію. Усе людство мусить це здобути. Але індивідуалізація не є стан егоїстичний, але стан зрозуміння власної свідомости, власного існування. Відтак людина може ставитися до других із любов’ю, бо ж якщо людина сама себе знає, тоді він/вона не буде боятися чи ненавидіти других. Водночас людина мусить змагатися до найвищого подвигу, до найвищої цілі, до безсмертя свободи. Та цей перехід в безсмертя свободи, в неосферу означає найвищу індивідуалізацію людства та водночас найвищий синтез людства. Майбутність та збереження людини як творчої істоти для Бердника лежить тільки в індивідуалізації та синтезі людства. Ці концепції є споріднені із еволюційною філософією Шардена, тільки що Шарден завершує свою концепцію в синтезі в Космічнім Христі. Бердник роз’яснив синтез у цей спосіб:

«Змикаються потоки часу. Було, є й буде – стало єдиним ТЕПЕР. Люди Землі й мислячі істоти неосфери об’єднуються безсмертним вогнем Подвигу.

...шлях у космічне безмежжя відкрито, і його не закриє ніхто – ні релігія, ні насилля, ні лестощі, ні навіть ті, хто відкрив цей шлях, – навіть учені!

...творіть нові заповіді – не заповіді судді, а заповіді любови! Ми повинні зробити це для Світу Свободи, який твориться подвигом вашого віку» (стор. 373).

«Людям твердили: не протився злу!

А я закликаю: спопеліте проклятий світ, де зло звило собі тисячолітнє гніздо і розплодило міріади змій. На новій ниві вирощуйте запашну квітку світоносного життя, куди злу вхід заказано! Віднині шлях ваш туди, де нема ворожнечі й проклять! Залиште темряві – темряву, а ви – Сини Світла – ідіть у країну знання й любови!» (стор. 374).

Та центр цього світу не той самий Космічний Христос Шардена, але споріднене Дитя із Великою Матір"ю Безмежжя.

Та вкінці треба ствердити, що цей аналіз «Зоряного корсара» не вичерпує теми. Самі філософічні аспекти потребують ширшого розгляду. Треба обізнатися з матеріалами, які могли вплинути на думки Бердника. Рівно ж, потрібен аналіз символів: сонце, світло, полум’я, чудодійний келих, чорний папірус, Дитя і Матір, та другі, які Бердник представляє в цьому творі та в своїх других. А що далі, цікавим є вживання слів та букв Бердником, особливо в цьому творі його вживання букви «Г» в назвах своїх героїв (Гледіс, Горикорінь, Горениця, Григір, Галя, Громовиця та Горіор). Дальше твір має особливий політичний аспект. Не можна знехтувати те, що системи інволюційні й деспотичні є подібні до стану в СРСР та філософічний фундамент є подібний до ідеології марксизму-ленінізму. Рівно ж, Бердник ставить велику увагу на ідею предків та потребу не посоромити спадщини предків. В думках Бердника один із найкращих земних прикладів Дитини Свободи – це українське козацтво. Тому бачимо, що «Зоряний корсар» залишає багато та глибокі дороги на аналізи. Але треба звернутися до короткого синтезу пройденого. Цей твір має кілька недотягнень щодо технічної підстави сюжетів, але спосіб представлення і самі ідеї, які є представлені, перебільшують та нехтують будь які недотягнення.

Представлення ідей та думок в романі фантастичному є цікавий та високий осяг для української літератури. Рівно ж, воно підносить український фантастичний роман на світовий щабель. А що далі, висловлення цих ідей є протилежне до норм в радянській літературі та запереченням соціалістичного реалізму. Протилежність лежить у протиставленні норм контролю до прикладу вільної думки Бердника. Ця протилежність та сама суть ідей Бердника означає, що можна Бердника ставити в перші лави молодої української інтелігенції. Знову, із друком «Зоряного корсара» українська література зробила великий крок вперед та жанри українських романів стають щораз різноманітніші. Котляревський дав українській літературі свою «Енеїду», а Бердник дав тепер їй українську «Космічну Одисею».

http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_d...

Возврат к юношеским темам произошел после встречи с В. Головачевым, живую магию которого трудно было не ощутить. Он называл себя учеником Ивана Ефремова, совершенно безосновательно кстати, просто как теперь говорят — заманушничал, но все равно это толкнуло меня вернуться к произведениям прославленного мастера. Как раз тогда по заказу одного из издательств мы печатали книгу «Таис Афинская», и я перечитала ее, поразившись богатейшими сведениями из истории. Затем принялась искать других любимых авторов из своего детства и с радостью обнаружила необыкновенную плодовитость Олеся Бердника. Он успел написать много нового: «Вогняний вершник», «Лабіринт Мінотавра», «Зоряний корсар» и «Камертон Дажбога» — феерические сказки о красоте и высокости человеческого духа и силы воли, о божественности и великом предназначении человека.

Далеко шагнула фантастика за годы, в течение которых я не интересовалась ею. Книги самого виновника моих путешествий в прошлое В. Головачева тоже были насыщены и наукой и выдумкой, но казались лишенными романтической наивности, того альтруистического полета души и той необыкновенной легкости и красоты, которыми отличались книги О. Бердника. В них рассматривались проблемы, что тревожили нас, наше общество, а космос являлся лишь антуражем, привлекательным фоном, служащим одному — привлечению к ним читателей всех возрастов: от подростков до людей зрелых и мудрых.

Но продолжу рассказ об Олесе Берднике. За его жизненными перипетиями я, конечно, не следила и о его вольности в речах, расцененных как антисоветская деятельность, и о наказании за них не знала. Теперь же по роду деятельности я часто бывала среди издателей, а те, естественно, тесно сотрудничали с писателями, поэтому многое рассказывали такого, что тогда не публиковалось, что относилось к деталям их внутренней цеховой жизни. От сотрудников киевского издательства «Абрис» я узнала, что в последнее время Олесь Бердник переключился с фантастики на философские произведения, продолжающие традиции В. И. Вернадского. А в 1989 году и вовсе начудил: объявил о создании так называемой «Украинской Духовной республики», назначив себя ее президентом. Он даже выдвигал свою кандидатуру на Президентских выборах 1991 года на Украине, но занял предпоследнее место, и понял, что в большой политике ему делать нечего.

Значение этих сведений не очень тогда доходило до моего понимания.

Только после его смерти мне стало известно, что Олесь Бердник был ярым правозащитником. С конца 1976 г. наравне с Николаем Руденко и Львом Лукьяненко он являлся соучредителем украинской хельсинской группы. А позже прозрел и отошел от этих людей, покаялся в деяниях, нанесших урон его Родине. С тех пор, наоборот, старался загладить вину и принести больше настоящей пользы своему народу. В доказательство этого даже опубликовал покаянную статью в «Літературной Україне» (один из майских номеров 1984 г.) под названием «Вертаючись додому». В ней он писал буквально следующее: «Гельсінкський рух є творінням ЦРУ, а Руденко і Лук'яненко, якби в них була справжня мужність, давно зійшли б зі шляху антипатріотизму і добровільної самоізоляції».

~ 40 ~

Этот шаг, тем более совершенный в период, когда подступала перестройка и поднимали головы силы, жаждущие реванша за поражение в Великой Отечественной войне, свидетельствовал о настоящей, искренней переоценке ценностей настрадавшимся человеком, в преклонных годах переставшим бояться и решившимся на бунт против тех, кто поломал ему жизнь, долгие годы принуждая вредить своей стране. Так по крайней мере я это поняла, зная по рассказам старших земляков, как во время оккупации немецкие спецслужбы вербовали и затаскивали в шпионские сети наших подростков. Долгие десятилетия эти мальчишки, а потом мужчины, жили двойной жизнью. И не все из них могли позволить себе бунтовать и разоблачать поработителей душ, боясь как их, так и опасаясь своих.

Позже, после нашей оранжевой революции, в журналистику ринется Мирослава Бердник, старшая дочь Олеся Павловича, и постарается отмежевать своего отца от тех, кто пришел к власти на волне агрессивных перемен, постарается обелить его имя, рассказать правду об украинских националистах. Она назовет всех, служивших разрушительной идее, пешками в чужой игре и скажет вслух то, что давным-давно было понятно каждому здравомыслящему человеку, не чуждающемуся культуры: «история украинского националистического движения — это, главным образом, история обслуживания чужих геополитических интересов».

Мне же это стало понятно еще в начале 70-х годов после услышанных и навсегда запомнившихся рассказов жителей Костополя. Тогда мы жили там — когда Юра служил в армии. Так вот костопольчане много вспоминали о бандеровцах, говорили, чем те занимались на самом деле: сжигали женщин и детей, распиливали людей пилами, снимали с них кожу... Был в этих рассказах и следующий сюжет. Бандеровцы пришли к жене партизана, вытащили ее на улицу и убили на глазах у дочери-подростка. А потом заставили девочку закапывать изуродованный труп матери, над которым долго глумились. Ну, как таких нелюдей можно считать героями?

О том, что мой любимый писатель, проповедующий в творчестве идеи познания и всестороннего развития личности, был политически заблудшим человеком, совершил отнюдь не простую ошибку и многие годы служил пособником бешеного зверья, я узнала с сожалением и ужаснусь настолько, что засомневалась в искренности его покаяния. Спросить у него я уже не могла, и мне пришлось самой барахтаться в страшном наплыве противоречий и восстанавливать прежнее отношение к нему. Много я думала о его роли в том, что сегодня происходит с Украиной, трудно постигала пройденные им тернии, вспоминала наши встречи и беседы. И если бы не они, не последние его исповеди и наставления о творчестве, не совет уезжать с Украины, то не знаю, смогла ли бы я поверить ему до конца. Теперь шаг Олеся Бердника в сторону от прежних единомышленников видится мне без фальши, вызывает уважение и сочувствие, как акт мужества.

А случилось наше с ним близкое знакомство так. Шла весна 1996 года — во всем умеренная, приятная. Однажды мне позвонил В. Головачев, года за три до этого уехавший на постоянное жительство в Россию, и предложил сделать для издательства ЭКСМО перевод на русский язык книг О. Бердника «Зоряний корсар» и «Камертон Дажбога». Я, конечно, согласилась. Тогда он соединил меня с Олесем Павловичем по телефону, представил друг другу и организовал встречу. Я поспешила в Киев договариваться о сотрудничестве.

Найти «Украинскую Духовную республику», где мне была назначена встреча Олесем Павловичем, оказалось нетрудно — она располагалась на улице Прорезной, чуть выше Крещатика, за зданием, в котором сейчас поселилось Госкомтелерадио Украины. Тогда владельцем здания был то ли профсоюз, то ли кто-то другой, имеющий отношение к железной дороге. Само здание, облицованное плитами из желтого камня, было монументальным, впечатляющим. Выстроенное в сталинском стиле, оно имело не много этажей, три-четыре, но это не снижало его внушительности. Офис, который я искала, находился на втором этаже. Позже оказалось, что он состоял из двух смежных комнат — общей приемной, просторной и больше похожей на колхозный красный уголок, и кабинета Олеся Павловича, чуть меньшего по площади, но столь же неуютного, какого-то казенного по виду.

Еще на подходе к этим комнатам дорогу мне преградила толпа женщин фанатичного вида и нервозного состояния, подозрительно похожих между собой, как бывают похожи люди с одинаковым диагнозом. Нервозность их проявлялась в преувеличенном благоговении перед этим местом и его обитателем. Причем благоговение так томило их, что не вмещалось внутри, и они упоенно демонстрировалось его перед приходящими чужаками, коих узнавали по виду. Заодно женщины и сами им бесстыже упивались. Короче, это были кликуши и сотворяли они вокруг Олеся Павловича какой-то цирк. Тут же в коридоре над входом висели странные изображения православного толка, где узнавался Христос в облике Олеся Павловича, обряженного в украинскую вышиванку, или наоборот — Олесь Павлович в украинской вышиванке был изображен Христом.

~ 41 ~

Не без удивления и внутренней дрожи я прошла сквозь эту толпу со словами «Мне назначено время», не обращая внимания на гул негодования, и тогда уж попала в описанную выше приемную. После коридорной прелюдии можно было бы не удивляться новым иконам с изображением Олеся Павловича, развешанным здесь по стенам, если бы повсеместные рушники с народными вышивками крестом не украшали не только их, но и снопы зрелой пшеницы, огромные караваи хлеба, засушенные ветки калины, и не создавали впечатления агрессивной чрезмерности этого мотива. По углам стояли еще какие-то декоративные бочки, деревянные трезубцы, перначи, чучела птиц — и все это было перевито крестами на белом полотне, словно стреноженное или перевязанное после ранений.

Олеся Павловича еще не было, хотя назначенный час уже настал, ничего не поделаешь — город есть город, тут рассчитать время до точности не получается. Это ж не из кабинета в кабинет перейти, как в царских палатах или королевских дворцах.

Более нормальные помощницы Бердника пригласили меня присесть и подождать. Осматривать комнату я принялась не просто так, а пыталась понять символическое значение каждой вещи — не самой по себе, а в сочетании со сверхидеей, которую тут проповедовали. Но у меня одно не стыковывалось с другим, коль и трезубец здесь присутствовал отнюдь не в качестве герба державы. Если он символизирует гром, молнию и три языка пламени как атрибут всех небесных, громовых богов и богов бури, то причем тут православие и намеки на Христа в образе президента «Украинской Духовной республики» или наоборот? А может, это эмблема всех водных богов, силы и плодородия вод? Тогда причем тут Украина — степная страна? То же самое можно сказать и о намеке на прошлое, настоящее и будущее: если тут полагают, что в трезубце заключен чисто научный смысл, тайна времени, то зачем так много крестов в вышивке, ведь есть и полтавская гладь, кстати, неизмеримо красочнее и наряднее? Или представленные предметы надо рассматривать не во взаимосвязи с идеей, а только друг с другом? Может, надо посмотреть, какой дух они создают все вместе, и отсюда подходить к основной идее нового учения Олеся Павловича?

Я как раз вспомнила, что на языке символов бочка означает, с одной стороны, женский, воспринимающий и заключающий в себя принцип, а с другой, — бессмысленную и зря проделанную работу, когда в комнату широким шагом вошел Олесь Павлович. Высокий, стройный, с красивым лицом, обрамленным длинными седыми волосами, в меру энергичный, он производил впечатление патриарха. Да и одет был соответствующе — мягкие брюки, длинная рубаха, подпоясанная кушаком. При ближайшем же рассмотрении обнаруживалась асимметрия его сути, как известно, только добавляющая красоты вещам мира. Заключалась она в разной скорости существования души и плоти. Внешняя бодрость, твердая походка, размашистые жесты, деятельный настрой свидетельствовали о мобильности и натренированности тела, и если не о его хорошей физической форме, то определенно о привычке к движению. В то время как тихий мягкий голос и, главное, пристальный взгляд выдавали утомленную зрелость души, граничащую с равнодушием безмятежность восприятий, неторопливое течение мысли человека устоявшихся убеждений. Душа его больше не жила вскачь, не летела, а тихо доживала свой век, хотя и не стремилась покинуть плоть и занять отведенное ей место в мироздании. Олесь Павлович, оставаясь среди людей, почти индифферентно посматривал на них с высоты своих прозрений, как челн, прибитый к берегу, может смотреть на суда, сражающиеся с морскими бурями.

— Пойдемте, — приветливо кивнул он мне и, не сбавляя шагу, прошел в кабинет. За ним, приседая и кланяясь, как божеству, устремились тетушки из коридора: — Подождите, я занят, — сказал он им.

Сбитая с толку этой обстановкой и странным отношением подозрительных поклонниц к Олесю Павловичу, я только поздоровалась и добавила:

— Я к вам от Головачева, — хотя ясно же было, что он понял, кто я и зачем здесь.

— Василий Васильевич звонил мне вчера вечером, говорил о вас, — он сел, вздохнул и ласково посмотрел на меня: — Вы хоть читали-то мои книги?

— Конечно! — я оживилась. — Причем еще в детстве, по мере их выхода. Я давняя ваша поклонница. И мне хочется сделать такой перевод ваших книг, чтобы они непременно были изданы.

~ 42 ~

— Не горячитесь, — Олесь Павлович мягко улыбнулся и положил красивую узкую ладонь на стол, словно прихлопнул там что-то: — Никогда не желайте слишком рьяно. Как правило, это не помогает. Если чему-то суждено сбыться, оно все равно сбудется. А если не суждено, то хоть в лепешку разбейтесь, — не поможет.

— Но ведь и от нас что-то зависит.

— Да, конечно. Надо сделать нужную работу в срок и качественно — вот что от нас зависит. Сколько вам времени отпущено?

— Два месяца.

— Успеете?

— Постараюсь.

— Тогда вперед, — сказал Олесь Павлович.

Поскольку между нами не могло быть денежных операций, то договор заключать не требовалось. Достаточно было знакомства, беседы и письма, удостоверяющего согласие Олеся Павловича, чтобы я выполнила перевод его произведений — но это так, чисто из этических соображений. По сути и этого не требовалось, ибо никто не мог запретить сделать то, за что я собиралась взяться. Это было уведомление о намерениях, не больше. По завершении я привезу свою работу сюда на прочтение и утверждение, далее, если она понравится автору, отвезу в Москву. В случае благоприятного исхода мы, каждый со своей стороны, подпишем договоры с издательством. Письменное согласие для меня Олесь Павлович заготовил заранее и подал уже подписанным. Он проводил меня до выхода и, когда я оглянулась на толпящихся женщин, шепнул: «Не обращайте внимания». Так я и не поняла роли этой свиты и его отношения к ней.

Я уходила от него с ощущением, что побывала в некоей иллюзорной реальности, условной, где все иное по форме и смыслу, к тому же — бутафорски иное. Словно постояла за кулисами придуманного театра, где со мной в виде исключения говорили человеческим, вменяемым языком. А после моего ухода последовательность и логика событий опять нарушатся, отношения между людьми превратятся в неузнаваемо отличные от обычных. Тут развернутся мистерии, на которые так горазд был их искусный выдумщик, — с другими ценностями, целями, методами достижения и действующими лицами. Но кому это нужно было и зачем? Каких истин искали тут провинциальные тетки то ли набожные, то ли траченные судьбой, чего хотели от мудрого старца? Неужели актерской игры, на которую он был профессионально пригоден, и убеждения под гипнозом, что все прекрасно и нет проблем? А чего хотел от них он или что стремился дать им? Неужели утешение?

В ходе работы я несколько раз звонила Олесю Павловичу, уточняя смысл стихов, содержащихся в тексте, заодно кусками зачитывала переводы особенно трудных мест.

Завершенный перевод я отдала ему 18 июля 1996 года, в четверг, а забрала в понедельник. Олесь Павлович пожелал мне счастливой поездки к издателям и опять предупредил, чтобы я не нервничала:

— Просто надо делать свое дело, об остальном позаботится провидение, — сказал он, повторяя сказанное раннее, и этому хотелось верить. Все же легче жить, если есть такой помощник, как провидение.

— Скажите, — я замялась, — у меня нет опыта...

— Говорите без стеснения.

— Рукопись надо оставлять в издательстве под расписку? Или можно под честное слово?

— Как я понимаю, ее будет читать и рекомендовать к изданию Василий Васильевич, — Олесь Павлович сдвинул плечом. — Ну что — брать с него расписку, с друга? Мне кажется, это лишнее.

Однако беспокоить Василия Васильевича я не решилась и оставила рукопись у Олега Новикова, директора издательства ЭКСМО, которого знала еще с тех времен, когда он с Андреем Гредасовым только начинал заниматься продажей московских книг на периферии. Эти книги попадали и ко мне, а я их распространяла по региону.

Что у них там не состоялось, что переиначилось, перепланировалось, не знаю. Мне этого никогда никто не объяснил. Но издание книг задерживалось, сроки отодвигались, и скоро я почувствовала ложь и фальшь в ответах издательских работников на свои звонки. Невольно возникло подозрение, что переведенные мною книги изданы не будут. Когда по уклончивым ответам Головачева на просьбу разъяснить ситуацию я это поняла окончательно, то опять поехала в Киев, чтобы с Олесем Павловичем поделиться предчувствиями о неудаче. Мне было жалко его и неудобно перед ним, словно я что-то сделала не так. О себе я не думала. А получилось наоборот — он вел себя так, словно ждал именно такого итога, и утешал меня, поддерживал, снова учил сохранять спокойствие и достоинство в любой ситуации.

Не смею обвинять Олеся Павловича в предумышленном сговоре. Возможно, он был возмущен случившимся, но не имел власти вмешаться и исправить положение. Дело в том, что к моменту моего второго приезда он уже получил гонорар и знал, что книги благополучно изданы. И, конечно, не мог не обратить внимание, что вместо меня переводчиком числился кто-то другой, скорее всего, вымышленное лицо. В такой ситуации любому стало бы понятно, что меня в чистом виде кинули, использовали втемную, получив от меня отличный, авторизованный — то есть одобренный автором — перевод и сэкономив при этом на гонораре. Понимал это и Олесь Павлович — бывалый человек, прошедший не такие испытания. Просто он знал, что это не смертельная обида. Для меня же она будет наукой. Только не ясно, зачем он научил меня сдать перевод издательству без расписки, как бы приватно...

~ 43 ~

Теперь я понимаю, что к моменту нашего знакомства им все уже было пройдено и все познано, земной путь завершен и чаша горестей испита до дна. Он вступил в другую полосу жития — внеземную, парящую над людьми, науками и событиями. Он постиг такие тайны и закономерности человеческих отношений, которых бы лучше не открывать никогда, и говорить о них тем, кто еще не дошел до своих вершин, было нельзя. Поэтому глаза его и светились мягкой приветливой снисходительностью, граничащей с жалостью за неведение, а уста молчали.

Меня поражали эти глаза. Их ореховый цвет утемнялся глубиной скрытых от прочтения мыслей, нетрудно сдерживаемой улыбки и не столько усталости от чужой жажды жизни, сколько от своего терпения к ней — а то и зависти. Ведь никогда причал не бывает столь же притягателен, как путь к нему — Олесю Павловичу хотелось бы нового пути, чтобы еще чего-то не знать и только ждать новых полыней от степей, ветров и людей. Но он не обманывался, ведал — тот путь, что прошел он, дается лишь раз. Повторить ничего нельзя. Любая попытка повторения — это признание краха и сам крах.

— Добро и истина без нас победят, — поучал он меня, — за них не надо воевать с другими, бороться с обстоятельствами и сражаться с врагом, но им надо содействовать: добро делать, а истину познавать. То же самое, что с деревом, — его надо посадить, а плоды оно само принесет.

— Без борьбы ничего не случается, — зачем-то мягко возражала я, спор есть спор.

— Человеческая борьба за то, что от него не зависит, за данности мира — это гордыня, ведь никто не боролся за возникновение жизни на земле, а она возникла. Бороться надо не за то, что вне нас, а за себя, за право счастливо жить на земле. Тогда сам человек не пропадет и общему делу не навредит. Мы только проводники, накопители потенциала, а сражение ведут высшие силы. Ошибка людей в том, что они этого не понимают.

— Это звучит общё и не воспринимается, словно представляет собой некую схоластику. А люди живут в конкретных обстоятельствах, им нужны советы, как в тех обстоятельствах ориентироваться и поступать, как выживать, — и я рассказала Олесю Павловичу свою личную историю об отношениях с типографией, как мне плохо без работы и коллектива, как трудно без денег, как нравственно неуютно за дурные поступки других. Я говорила коротко, а он, видя это, слушал вдумчиво, не перебивал. В итоге я призналась: — Мне не хочется так страдать, но я не знаю, куда пойти и за что взяться, чтобы изменить положение, избавиться от боли.

— А вы уже пошли, — сказал он. — Не заметили? Ваш путь лежит в литературу. И я вам желаю успеха.

— Вы верите, что у меня получится?

— Я заверил своей подписью ваш перевод. Разве это не есть мое благословение вас в литературу? Но, — Олесь Павлович посмотрел поверх моей головы, куда-то в окно, где негромко гудела улица Прорезная, старейшая в Киеве, неся свои потоки к Крещатику, — уцелеет ли сама литература в том виде, как мы ее понимаем, как мы ее делали, вот вопрос. Вы должны присматриваться.

— К чему? — спросила я почти шепотом от густой тайны его слов, от непонятных смыслов этого мгновения, в которые страшно было вторгаться с непониманием.

— К событиям, к происходящему в мире и здесь, в Украине, — и на меня с особой многозначительностью устремился взгляд мудреца. Но тогда я только слушала и запоминала, а поняла эти слова не скоро, в конце 2004 года. Он же продолжал говорить странные вещи: — С Украиной покончено, ее больше нет, скоро здесь будет военный плац. Ведь Чернобыль случился не зря. Если у вас есть возможность уехать отсюда — уезжайте немедленно. Украинскую литературу можно спасти, только если спасти ее носителей. А ваш украинский язык хорош — органичный, значит, истинный.

— Однако я лучше знаю русский. Так на каком же языке мне писать?

— На русском, безусловно. Для украинского сейчас вообще не время. Но сохранить его надо, и вы — его исток и источник. Не поддавайтесь ни на какие провокации.

~ 44 ~

— Мне некуда ехать.

— Не знаю, — он подошел к окну, теребя завязку у ворота вышиванки, словно нервничал. — Просите Головачева, пусть поможет перебраться в Москву. Он же ваш друг.

— Надеюсь, друг. Попробую, коли вы советуете.

— Прошу, — со значением уточнил Олесь Павлович, обернувшись ко мне. — Очень прошу сохранить себя, — однако улыбки на его лице не было, была озабоченность.

В какое-то из моих посещений «Украинской Духовной республики» к Олесю Павловичу зашла Громовица, его младшая дочь — миниатюрная и улыбчивая девушка. Он познакомил нас, но тогда мы не успели поговорить, да, собственно, и не о чем было. Более близко мы общались весной 2004 года на Харьковской книжной ярмарке, там у нее был свой павильон, работа, знакомая мне, а главное гость — Василий Васильевич. И мы славно посидели втроем за бутылкой шампанского. Ярмарка — это всегда праздник души, поэтому об огорчительном не вспоминали.

Не многое осуществилось из того, что тогда намечалось, — и Головачев оказался не столько другом, сколько наоборот, и я, много болея, не смогла писать так плодотворно, как хотелось, как надо было, но предсказания Олеся Павловича об Украине сбылись. Теперь это очевидно и еще раз доказывает, что он знал о неблагоприятных тенденциях будущих событий. Знал, кто подпитывает и дирижирует их течением, и имел мужество предупреждать людей о грядущей катастрофе.

Я ощущаю особенную значительность того, что общалась и работала с писателем, любимым с тех времен, когда чтение его книг прививалось мне отцом, словно он перекинул мостик между этапами моей жизни или просто прошел по ней рядом со мной. Он своими дивными книгами, написанными сказочно прекрасным языком, влиял на мое мировосприятие до самой зрелой поры. Конечно, я сказала ему об этом и тотчас же почувствовала, какое это большое счастье — успеть поблагодарить человека, формировавшего тебя, и зажечь в его глазах огоньки веры, что он прожил не зря. Пусть не состоялось наше общее дело, пусть я немножко подглядела его человеческие слабости, зато редкий шанс — вовремя воздать должное учителю за то, что останется бессмертным, — мне выпал.

http://www.rulit.me/books/s-istoriej-na-p...

Примечание: дочь писателя, Громовица Бердник, утверждает, что автор мемуаров запамятовала и книги всё же не были изданы.

В 1965 году у отца созрела мысль написать повесть о семье Рерихов, и естественно, ему нужны были материалы кроме книг Живой Этики. Таким образом, отца направили к некоему П.Ф. Беликову. Это личность очень известная в рериховских кругах, один из первых исследователей жизни и творчества Рерихов, он знал лично и старшее поколение, и много общался с С.Н., в частности, он был всегда его сопровождающим, если С.Н. приезжал в Союз. И, по сути, вся литература, которая была на русском языке, все материалы, дневники и пр. – у Беликова были.

Итак, отца направили к П.Ф. На то время отец уже получил разрешение от С.Н писать книгу о Рерихах, и Святослав знал, что это будет художественная повесть с элементами фантастики. Единственное условие, которое С.Н. выдвинул, — это просмотреть рукопись, на что отец, естественно, согласился.

Сначала все было хорошо. Беликов снабдил отца материалами, он начал работу. Повесть называлась «Стрела Майтрейи». Но в ткань повествования, в прямую речь отец вплел выдержки из дневников и писем Рерихов (в предисловии к книге указывалось, что при написании использованы документальные материалы). И Беликова по какой-то причине это взбесило. Второй момент, который взбесил его еще больше, — что отец писал книгу от первого имени. В общем, правоверный рериховец разошелся не на шутку и начал подписную кампанию с целью запрета публикации этой книги. Мотивация: о Н.К. следует писать серьезные монографии и биографические исследования, а не фантастические книжки, тем более от первого имени. Но тут С.Н. тоже забраковал рукопись (то ли ему не понравился стиль, то ли Беликов его уговорил, я уже не знаю, но рукопись в издательство не ушла). В общем, история как история, — наверное, у многих писателей она случалась, и отец сам не придал бы этому особого значения.

Но история имела продолжение.

В «Радуге» вышла повесть отца «Подвиг Вайвасваты», на которую в «Литературке» напечатали фельетон. Беликов тут же добавил свои «пять копеек». И написал отцу письмо, в котором также разгромил эту вещь, но с других позиций, обвинив отца в плагиате и присвоении себе идей Тайной Доктрины и пр. эзотерических текстов, которые отец использовал при написании «П.В.». Естественно, этого отец не потерпел… В результате два умных человека обменялись любезностями, а у отца начались другие проблемы, и он забыл и о Беликове, и о недописанной повести о Рерихах…

Но не забыл Беликов. Он начал писать письма третьим лицам, в которых рассказывал историю, случившуюся между ним и Бердником, не жалея красок и оттенков. Что показательно, я не знала, что отец был знаком с Беликовым, пока после его смерти не начала разбирать переписку. Там я наткнулась на письма Беликова к отцу – с первого до последнего, и так частично узнала эту историю.

А в прошлом году Московское общество Рерихов издало переписку Беликова. И там я узнала все эти факты поливания грязью, обращение к третьим лицам, предупреждение всех знакомых о том, что не нужно с Бердником общаться и вообще упоминание об отце в самых хамских выражениях.

Самый показательный момент: в сборнике письма о Берднике есть, а вот писем самого Бердника – нет. То ли П.Ф. их уничтожил, то ли составители сборника сознательно их не включили, и тогда все предстает в другом свете. Когда я была в Москве, многие «рериховцы» требовали от меня комментариев по эту поводу. Я им ответила, что считала нужным, прибавив, что у меня хранятся письма Беликова к отцу, а также черновики некоторых писем отца к Беликову, так что я могу свои выводы подкрепить.

А они таковы.

1. Этот человек очень боялся, чтобы кто-нибудь не занял его исключительное место возле С.Н. А в личности отца он увидел такую угрозу.

2. Через два года после эпопеи с книгой отца П.Ф. Беликов сам выпустил книгу «Н. Рерих: Опыт духовной биографии», так что и в этом отношении все понятно.

3. Писание писем различным общим знакомым говорит о малодушии и низменности, а если он при этом уничтожил письма отца – о склонности к фальсификациям.

4. Но поскольку и П.Ф.Б., и отец уже там, где рассудят всех, — я не держу зла. Но если меня начнут этой историей шпынять – материалы у меня сохранились, и возможно, я использую их в своей книге, ибо у отца неизданного осталось немного (несколько рукописей изъяло КГБ в период первых обысков), и «Стрела Майтрейи» — одна из них. Печатать эту вещь не стоит, ибо она не дописана, но это просто интересная страничка творческой биографии отца…

***

Мирослава Бердник: В данном случае я полностью согласна с сестрой, она рассказала эту историю почти исчерпывающе. Со С.Н у отца остались прекрасные отношения, они встречались после этого, в т.ч. уже в конце 80-х, я тоже бывала в доме Рерихов в Москве и меня прекрасно принимали.

"Третье лицо", подключившееся к травле отца совместно с Беликовым, директор Нью-Йоркского музея Рериха — Сара Фосдик. Переписка с ней, когда она начинала любезно и восхитительно, а потом под влиянием Беликова, который, как справедливо указала сестра, боялся конкуренции, тоже сохранились.

Экополисы — научно-университетские центры на Алтае,, которые предлагал создавать отец и о которых он писал в обращении к Хрущеву в работе под названием "Час последний", и о которых дал прекрасный отзыв соратник Ленина — старый большевик Петров, с которым отец встречался в Кремле, никакого отношения в рериховцам не имеет, просто, как я впервые прочитала у вас в комментариях, тоже стало элементом травли

"Грабители душ" — киносценарий, который должен был взять "Мосфильм" — о настоящем коммунисте (которого по навету посадили в тюрьму, и который выйдя, хотел восстанавливать справедливость) и который потом по какой-то причине забраковали, теперь вижу — по какой — по доносу.